Червоне і чорне

Раптом вiн помiтив, що панi де Реналь насупилась i обличчя ii зробилось холодним i погордливим; такi мiркування, на ii думку, пасували тiльки слугам. Змалку вона знала, що дуже багата, i iй здавалося само собою зрозумiлим, що i Жульен багатий. Вона любила його тисячократ дужче, нiж власне життя, i грошi для неi нiчого не важили.

Жульен i не здогадувався про це. Вiн наче впав iз неба, коли побачив насупленi брови. Однак вiн не розгубився i вiдразу, на ходу щось вигадавши, пояснив знатнiй дамi, яка сидiла обiч нього на дерновiй лавi, що цi слова – вiн, мовляв, навмисно iх повторив – вiн чув iще тодi, як ходив у гори до свого друга, лiсоторговця.

Це, мовляв, мiркування нечестивцiв.

– Ну, то не водiться з такими людьми, – одказала панi де Реналь, усе ще зберiгаючи на обличчi, яке щойно дихало найпалкiшою нiжнiстю, холоднувато-гидливий вираз.

Насупленi брови панi де Реналь або, вiрнiше, розкаяння у власнiй необачностi, завдали першого удару iлюзiям Жульена. «Вона добра й мила, – думав вiн, – i гаряче мене кохае, але вона вихована у ворожому таборi.

Вони справдi повиннi над усе боятися таких смiливцiв, якi, дiставши освiту, не в змозi зробити кар'еру, бо не мають грошей. Що сталося б з дворянами, якби ми могли змагатися з ними однаковою зброею? Припустимо, я – мер Вер'ера, людина добромисна, чесна, адже такий, по сутi, е i пан де Реналь. Ну й дав би я духу цьому вiкарiю i пановi Вально за всi iхнi шахрайства! Ось коли справедливiсть запанувала б у Вер'ерi! Вже ж не таланти iхнi перешкодили б менi. Вони ж роблять усе наослiп».

У той день Жульенове щастя могло б стати тривалим. Але нашому героевi забракло смiливостi бути вiдвертим до кiнця. Йому треба було набратись мужностi i дати бiй, але – негайно; панi де Реналь здивували Жульеновi слова, бо в ii оточеннi усi повторювали, що треба остерiгатися появи нового Робесп'ера саме з середовища отих занадто вчених юнакiв iз нижчих верств. Панi де Реналь ще довго зберiгала холоднiсть i, як здавалося Жульеновi, пiдкреслено виявляла ii.

Насправдi ж прикре враження вiд його слiв у неi швидко змiнилось острахом, чи не сказала вона йому мимоволi чогось неприемного. Це занепокоення виразно вiдбилось на ii обличчi, яке доти випромiнювало таку безмежну чистоту й щирiсть, особливо коли вона почувала себе щасливою вдалинi вiд усяких надокучливих людей.

Жульен уже не наважувався щиро висловлювати своi мрii. Перша жагуча пристрасть минула, i вiн мiг спокiйно мiркувати про все.