Твоя зоря

Хоча який там гай: окупацiйнi бур'яни шумлять довкруги, кiльканадцять хаток, усiм вiтрам вiдкритi, туляться серед степу одна до одноi. Тополя та явiр бiля чиiхось ворiт, традицiйнi вишеньки поза хатами, два-три колодязнi журавлi[1 - На хвостi в одного здоровезний камiнь-важило, що невiдомо звiдки i взявся тут, у краю чорноземiв.], осторонь хутора ферма, довга, пожолоблена, – такий це свiт… Чиiсь лiта минали на формi, а багато хто з хутiрських знаходив собi роботу якраз на станцii, все життя топтали стежки туди та вiдтiль, хоча вiдстань чимала, палицею не докинеш.

І Софiйка, вiдколи пам'ятае себе, все була поеднана з Вузловою звивистою польовою стежиною, бо тато працював на станцii машинiстом, а життя машинiста вiдомо яке: вдома не засиджуеться, побув i подавсь, знову десь там одержуе маршрут i, як завжди, перед рейсом проходить медогляд… Здаеться, працював вiн там вiчно, звiдти приходив пiсля змiни зi своiм промасленим сундучком та гостинцями в ньому, Вузлова ж покликала батька й тiеi найсумнiшоi ночi восени сорок першого, коли вiтрюга шаленiв над степом, а Софiйка, нiяково попрощавшись потiм довго гналась за батьком, гукаючи в темряву, що вiн забув свiй годинник… Темрява не вiдгукнулась нiхто тебе не почув чи так вирiшено було – не почути. І тепер таткiв годинник, гордiсть родинна, iде та йде собi, пiдвiшений збоку на миснику, мовби ждучи господаря, ведучи лiк i дням, i секундам. Батько Софiйчин тiеi осенi повiв один з останнiх ешелонiв на схiд, повiв уночi, тужливо прокричавши гудком на весь степ. Нiчого сумнiшого за той прощальний гудок! Поглинули простори найрiднiшу людину. Так вiдтодi й живе в цiй хатi вiн тiльки смутком розлуки, в образi безконечного чекання. Скiльки разiв схоплювалась мати вночi вiд постуку в шибку, а то стукала, виявляеться, просто гiлочка вишнi…

Мати встигла змарнiти, дочка пiдросла, i тiльки iхне чекання не зазнало нiяких змiн. А ось вiдколи з'явився тут цей льотчик, знайдений дiтваками в синьогайських кураях, все вiдчутно змiнилося в Софiйчиному життi.

Бо ж е кого рятувати, е кому щорання дарувати свiй усмiх, е за кого носити в собi постiйний страх i напругу, здригаючись вiд кожного шерхоту вiючi, кожний повий день зустрiчаючи новою насторогою, острахом та хвилюванням, весь час вiдчуваючи в душi ранiше не знану повiнь тепла та надiй. Хай i трагiчним чином, але з'явився вiн з того, iншого, жданого свiту i самою своею присутнiстю тут, серед безправних та вiчно ждучих, мовби прискорюе те, що мае статись.