За сестрою

Дiти слухали залюбки оповiдань дiдуся, а Павлусевi снилися вiдтак боi з татарвою, широкий степ, i вiн мрiяв усе про те, коли то й вiн пiдросте та стане славним козаком. Павлусь i Ганна дуже любилися. Вiн ii вчив потай дiда тих усiх штук, яких навчився вiд дiдуся, бо дiдусь усе говорив, що це не жiноче, а козацьке дiло.

Вiд цих оповiдань вироблялася в Павлуся завзята козацька вдача. В такiм молодечiм поривi робив вiн не одне таке, за що хотiли його батьки покарати. Тодi вiн утiкав або до дiда в пасiку, або в тернину, звiдки не вийшов би нi за що в свiтi, хоч не раз бував дуже голодний.

Тодi вже Ганна просила за нього, так уже просила, так плакала, поки не випросила вибачення.

Тодi бiгла в тернину. Вона одна знала, де Павлусь ховався, i звiщала йому добру новину.

Верталися разом додому веселi й щасливi…

Батько, звичайно, в такiм випадку грозив Павлусевi пальцем, а до Ганни промовляв:

– Козир-дiвка! Тебе лише в посли слати…

З цього завелась мiж дiтьми така любов, що одне без одного жити не могло i, здасться, не було нiчого такого, чого б не зробив Павлусь для Ганнусi…

Було це одноi лiтньоi недiлi в червнi.

Люди поприходили вполудне з церкви.

На дворi стояла гарна погода. Пообiдавши, розiйшлися спочивати. Старi полягали в холодку пiд деревиною, жiнки порались iз посудою, а молодь проходжувалася по майданi. Так тривало, поки не задзвонили до вечiрнi.

Тодi все, що могло ходити, пiшло до церкви. Та церква була маленька й не могла всiх помiстити.

Тож хто приходив пiзнiше, ставав або сiдав пiд церквою.

По вечiрнi розбрелися всi по майданi. Старi посiдали на призьбах пiд хатами або таки на травi. Недалеко церкви сидiли, балакаючи, старшi жiнки.

Дiтвора ганялась по майданi, а парубки, засунувши бадьоро шапки на одно вухо, проходжувались повагом по вулицях, зиркаючи за дiвчатами, що теж оподалiк збиралися й ладились заводити вулицю.

Як тiльки сонце перестало пекти, взялися дiвчата за руки й почали спiвати пiсень.

Пiсня притягнула i старих людей. Вони теж окружили молодих, придивляючись до iх забави, хоч була така звичайна рiч в украiнському селi, яка кожного лiта в недiлю або свято повторялася. Оподалiк вiд того гуртка те саме робило молодше поколiння Спасiвки: дiти недолiтки, хлоп’ята й дiвчата. А все те в святочних строях, вмите та вичесане, заквiтчане й прибране.

Любо було глянути.