Виховання почуттів

Уже показався сюрвiльський берег, наближалися обидва мости; ось поминули канатну фабрику, потiм низку приземкуватих будинкiв; на березi пiд казанами зi смолою палили дрова, на пiску вперекидь гралися дiти; Фредерiк упiзнав чоловiка в куртцi i гукнув до нього:

– Швидше!

Нарештi причалили. Вiн ледве одшукав у юрбi пасажирiв Арну, – i той, тиснучи йому руку, сказав:

– На все добре, шановний.

Вийшовши на набережну, Фредерiк оглянувся. Вона стояла поблизу стерна. Вiн кинув на неi погляд, у який хотiв укласти всю свою душу; вона не ворухнулася, так наче нiчого й не сталося.

Тодi, не вiдповiдаючи на вiтання слуги, Фредерiк накинувся на нього:

– Чому ти не подав екiпаж ближче?

Слуга попросив вибачення.

– Ото ще бовдур! Дай-но менi грошей.

І Фредерiк пiшов до шинку перекусити.

За чверть години йому захотiлося нiби мимохiдь зазирнути на поштовий двiр: чи не побачить вiн ii ще раз?

«А навiщо?» – спитав сам себе.

І, сiвши в американку, поiхав додому. З двох коней тiльки один належав матерi.

Другого вона позичила до супряги у збирача податкiв, пана Шамбрiона. Ісiдор, виiхавши напередоднi, до вечора перепочивав у Бре, а ночував у Монтеро, – отже, конi вистоялись i тепер бiгли жваво.

Без кiнця-краю тягнулися скошенi ниви. Два ряди дерев облямовували дорогу, одна за одною миготiли купи камiння; i Вiльнев-Сен-Жорж, Аблон, Шатiйон, Корбей та iншi населенi пункти, як, зрештою, вся мандрiвка, так виразно постали в пам'ятi Фредерiка, що вiн i зараз бачив перед собою новi, iнтимнiшi подробицi; з-пiд нижньоi оборки ii сукнi виступала нiжка в шовковiй вузенькiй туфельцi каштанового кольору; тиковий тент здiймався над ii головою широким балдахiном, i червонi кульки його торочок невпинно коливалися пiд легеньким вiтерцем.

Вона була подiбна до жiнок iз творiв романтикiв. Йому не хотiлося б нiчого додати до ii образу й нiчого вiдняти од нього. Свiт раптом розширився. Вона була променистою точкою, в якiй зосередилось геть усе, i, заколисаний погойдуванням екiпажа, втупивши погляд у хмари, вiн примружив очi й поринув у радощi мрiйливi, нескiнченнi.

В Бре, не чекавши, поки зададуть коням оброку, вiн сам-один рушив дорогою вперед… Арну звав ii «Марiя»! Фредерiк голосно вигукнув: «Марiе!» І голос його завмер у повiтрi.

На заходi широким пурпуровим полум'ям палало небо. Великi стоги жита вiдкидали велетенськi тiнi. Десь далеко, на якiйсь фермi, загавкав собака. Фредерiк здригнувся, охоплений безпричинною тривогою.