Виховання почуттів

Отже, треба було вiдмовитись, принаймнi поки що, вiд iхнього давнього плану жити разом у столицi.

Фредерiк понурив голову. Перша його мрiя пiшла за вiтром.

– Не падай духом, – сказав капiтанiв син, – все життя наше попереду, ми молодi. Я приiду до тебе! Ну, годi про це думати!

Вiн потермосив його за руки i, щоб вiдвернути вiд сумних думок, почав розпитувати, як йому мандрувалося.

У Фредерiка не було чогось особливого, щоб розповiсти друговi. Та коли вiн згадав про панi Арну, печаль його розвiялась.

Вiн, скований сором'язливiстю, змовчав про неi, зате розводився про пана Арну, про що той говорив, якi в нього манери, якi зв'язки; Делор'е наполегливо радив йому пiдтримувати це знайомство.

Фредерiк останнiм часом нiчого не писав; його лiтературнi погляди перемiнилися, вiн ставив над усе пристрасть; Вертер, Рене, Франк, Лара, Лелiя[4 - Вертер – герой роману Гете «Страждання молодого Вертера» (1775); Рене – герой однойменного роману-сповiдi Шатобрiана; Франк – герой поеми Мюссе «Вуста та келих»; Лара – герой однойменноi поеми Байрона; Лелiя – героiня однойменного роману Жорж Санд.

] та iншi, не такi прославленi героi художнiх творiв, захоплювали його майже однаковою мiрою. Інколи йому здавалося, що тiльки музика спроможна виразити його душевне сум'яття; тодi вiн марив про симфонii; часом його зваблював зовнiшнiй вигляд речей, i вiн тягнувся до малярства. Зрештою, вiн пописував i вiршi; Делор'е вважав, що вони цiлком пристойнi, але не просив почитати ще.

Щодо нього, то вiн давно занедбав метафiзику. Його вже полонили соцiальна економiя i французька революцiя. Тепер вiн був високий парубок двадцяти двох рокiв, худий, з великим ротом, рiшучий з вигляду. Того вечора на ньому було нужденне люстринове пальтечко, а його черевики геть побiлiли од пилюки, бо вiн пройшов пiшки iз самого Вiльнокса, аби тiльки побачитися з Фредерiком.

До них пiдiйшов Ісiдор. Панi Моро просить панича вертатися додому, вона боiться, що вiн змерзне, i посилае йому плаща.

– Побудь iще! – сказав Делор'е.

І вони й далi проходжувалися з кiнця в кiнець по обох мостах, якi ведуть на острiвок, що його утворюють канал i рiчка.

Коли вони прямували в бiк Ножана, перед ними бовванiли будинки, котрi спускалися схилом у долину; праворуч, за лiсопильнями, лотоки яких були уже позакриванi, височiла церква; лiворуч, обнесенi чагарниковою загорожею, тяглись уздовж берега сади, тепер ледве помiтнi.