Виховання почуттів

З новим бюваром пiд пахвою вiн пiшов на вiдкриття занять. Триста молодикiв без головних уборiв наповнювали аудиторiю, що мала форму амфiтеатру; дiдок у червонiй мантii викладав щось монотонним голосом; скрипiли пера. Фредерiковi здавалося, що тут такий самий запах пилюки, як i в класах колежу, така сама кафедра i навiть нудьга однаковiсiнька! Вiн ходив сюди протягом двох тижнiв. Та не сягнувши й третьоi статтi, занедбав Цивiльний кодекс i покинув iнституцii на Summa divisio personarum.[6 - Основний подiл осiб (латин.

) – один iз вступних роздiлiв пiдручника з цивiльного права.]

Радощi, на якi вiн сподiвався, не приходили; i, вичерпавши всi запаси читального залу, нашвидку оглянувши Лувр, кiлька разiв пiдряд побувавши в театрi, вiн запав у цiлковите неробство.

Тисячi незнаних досi дрiбниць поглиблювали його нудоту. Йому доводилося рахувати свою бiлизну, терпiти присутнiсть воротаря, невiгласа з манерами лiкарняного служника, вiд якого тхнуло алкоголем, коли вiн приходив щоранку i, невдоволено буркочучи, застелював його лiжко.

Та й кiмната, оздоблена алебастровим годинником, не подобалася Фредерiковi. Стiнки були тонкi; вiн чув, як студенти готують пунш, регочуть i спiвають.

Стомившись од самiтностi, вiн вирiшив розшукати одного iз своiх колишнiх товаришiв – Батiста Мартiнона i знайшов його в буржуазному пансiонi на вулицi Сен-Жак, де той бiля камiна, в якому горiло кам'яне вугiлля, зубрив судочинство.

Перед ним, церуючи шкарпетки, сидiла жiнка в миткалевiй сукенцi.

Мартiнон був, як то кажуть, чоловiк-красень: високий, повновидий, з правильними рисами обличчя й свiтло-синiми банькатими очима; його батько, великий землевласник, призначав сина для судовоi кар'ери, i хлопець, уже тепер прагнучи виглядати статечно, запустив широку бороду.

Оскiльки Фредерiкова нудьга не мала жодноi поважноi причини, Мартiнон не мiг збагнути його безпiдставних нарiкань на життя. Сам вiн щоранку ходив на лекцii, потiм прогулювався в Люксембурзькому саду, вечорами випивав у кафе пiвпорцii кави i, дiстаючи пiвтори тисячi франкiв на рiк та втiшаючись коханням простоi робiтницi, почувався цiлком щасливим.

«Ну й щастя!» – подумки вигукнув Фредерiк.

В унiверситетi вiн завiв ще одне знайомство – з паном де Сiзi, пагiнцем знатного роду, що витонченiстю манер скидався на дiвчину.

Пан Сiзi вдавався до малювання, полюбляв готику. Кiлька разiв вони разом ходили помилуватися на Капеллу та собор Богоматерi.