Виховання почуттів

Слугам громадського порядку тютюкали, свистiли; вони поблiдли; один iз них не втримався i, наглянувши якогось малого хлопчину, що надто близько пiдiйшов до нього i смiявся йому просто в лице, так турнув його, що той вiдлетiв крокiв за п'ять i впав навзнак бiля крамницi виноторговця. Всi розступились. Але майже в ту ж мить полетiв сторчака й сам полiцейський, збитий iз нiг якимось геркулесом, чуприна котрого вибивалася з-пiд цератового кашкета, неначе жмут клоччя.

Велетень уже кiлька хвилин стояв на розi вулицi Сен-Жак; шпурнувши великий пакунок, який тримав у руках, вiн кинувся на полiцейського, повалив його пiд себе й почав щодуху товкти кулачиськами по обличчю.

Надбiгли iншi полiцейськi. Страшний здоровило був такий дужий, що на його приборкання метнулося не менше чотирьох чоловiк. Двое термосили його за барки, двое тягли за руки, п'ятий пiдштовхував колiном ззаду, i всi лаяли його розбiйником, вбивцею, бунтарем. Розхристаний, в одежi, подранiй на лахмiття, вiн опирався, заявляючи, що не винен, що не мiг спокiйно дивитися, як б'ють дитину.

– Мене звати Дюссардье. Я служу в братiв Валенсар, у крамницi мережив i мод, на вулицi Клерi. Де мiй пакунок? Вiддайте мiй пакунок! – Вiн знай говорив одне й те саме: – Дюссардье!.. З вулицi Клерi! Вiддайте мiй пакунок!

Нарештi вiн таки скорився i, стоiчно терплячи знегоду, дав одвести себе в дiльницю, що на вулицi Декарта. За ним ринув цiлий потiк. Фредерiк та вусатий молодик iшли вiдразу ж за ним, захоплюючись цим прикажчиком, обурюючись насильством влади.

Що ближче пiдходили вони до полiцiйноi дiльницi, то юрба зменшувалася.

Полiцейськi час од часу оберталися з лютим виглядом; а що забiякам уже не було чого робити, роззявам нi на що дивитися, то всi мало-помалу розiйшлися. Зустрiчнi прохожi роздивлялися Дюссардье i голосно висловлювали образливi зауваження. Якась стара зi свого порога навiть крикнула, що вiн украв хлiб; ця несправедливiсть ще дужче посилила гнiв обох приятелiв.

Нарештi пiдiйшли до полiцiйноi дiльницi. Вiд гурту зоставалося всього чоловiк двадцять. Але, побачивши солдатiв, i тi порозбiгалися.

Фредерiк та його товариш смiливо зажадали звiльнення арештованого. Полiцейський погрозив iм: якщо вони будуть уперто наполягати, то iх теж посадять. Вони викликали начальника, назвали своi прiзвища, сказали, що вони студенти-юристи, запевнюючи, що арештований iхнiй товариш по навчанню.