Виховання почуттів

– У Жака Арну? – спитав Фредерiк.

– Ви його знаете?

– Так… Тобто нi. Тобто якось я бачив його, познайомився з ним.

Фредерiк байдужим тоном спитав Юссоне, чи бачиться вiн iз його дружиною.

– Вряди-годи, – вiдповiв журналiст.

Фредерiк не наважувався розпитувати далi; ця людина посiла вiднинi в його життi чiльне мiсце; вiн заплатив за снiданок, що не викликало жодних заперечень з боку Юссоне.

Симпатiя була взаемна; вони обмiнялися адресами, i Юссоне по-дружньому запросив його пройтися з ним до вулицi Флерюс.

Вони були посерединi саду, коли спiвпрацiвник Арну, затамувавши подих, скорчив потворну гримасу i закукурiкав пiвнем. Тут усi пiвнi, що були поблизу, вiдповiли йому протяжним кукурiканням.

– Це умовний знак, – сказав Юссоне.

Вони зупинилися бiля театру Бобiно, перед будинком, до якого вiв вузенький прохiд. У вiконцi горища, мiж красолею i пахучим горошком, з'явилася молода жiнка, простоволоса, в корсетi; вона обома руками спиралася на ринву.

– Добридень, мiй янголе, добридень, дитинко! – гукнув Юссоне, посилаючи iй здаля рукою цiлунок.

Вiн штовхнув ногою хвiртку i зник.

Фредерiк чекав його цiлий тиждень. Вiн не наважувався йти до нього сам, щоб не показати, що йому не терпиться дiстати вiдповiднi запросини на снiданок; проте вiн, прагнучи зустрiтися з ним, виходив увесь Латинський квартал. Якось увечерi вiн натрапив на Юссоне i привiв до себе в кiмнату на набережнiй Наполеона.

Приятелi гомонiли досить довго; розмова точилася вiд щирого серця.

Юссоне мрiяв про театральну славу i театральнi прибутки. Вiн брав участь у складаннi водевiлiв, яких нiде не приймали, у нього було багато планiв, вiн писав куплети, кiлька з них проспiвав. Потiм, помiтивши на етажерцi книжку Гюго i томик Ламартiна[14 - Ламартiн Альфонс (1790—1869) – вiдомий французький поет-романтик, iсторик, полiтичний дiяч.], вiн вибухнув сарказмом щодо романтичноi школи. У цих поетiв нi тверезого розуму, нi почуття стилю, та й не французи вони, ось у чiм рiч! І вiн вихвалявся знанням мови; у найвишуканiших фразах убачав хиби й прискiпувався iз тим злiсним бурчанням, iз тiею академiчнiстю смаку, якою вiдзначаються легковажнi люди, що беруться мiркувати про високе мистецтво.

Фредерiк був уражений в своiх уподобаннях; йому хотiлося порвати це знайомство. Але чому тут-таки не ризикнути й не завести мову про те, вiд чого залежить його щастя? І вiн запитав лiтературного молодика, чи не може той ближче познайомити його з родиною Арну.