Виховання почуттів

Панi Арну стояла коло рояля, опустивши руки, задивлена кудись у далечiнь. Час од часу, щоб прочитати ноти, вона примружувала очi й на мить нахиляла голову. Їi контральто на низьких нотах набувало скорботноi iнтонацii, вiд якоi вiяло холодом, i тодi ii прекрасне лице з видовженими бровами схилялося на плече; груди здiймалися, вона розставляла руки, млосно закидала голову, нiби хтось незримий цiлував ii, а рулади линули й далi; вона взяла три високi ноти, зiйшла донизу, тодi взяла ще вищу ноту i, пiсля паузи, кiнчила фермато.

Розенвальд не залишав рояля. Вiн грав уже для себе. Вряди-годи хтось iз гостей зникав. Об одинадцятiй годинi, коли виходили останнi, Арну вийшов з Пеллереном, нiбито щоб провести його. Вiн був iз тих людей, котрi почуваються хворими, якщо не прогуляються по обiдi.

Панi Арну вийшла в передпокiй; Дiтмер i Юссоне вклонилися iй, вона протягнула iм руку; вона протягнула руку й Фредерiковi, i вiн вiдчув той дотик усiм еством.

Вiн попрощався з товаришами; йому потрiбно було зостатися на самотi.

Серце його було переповнене. Що означала ота протягнена рука? Був то необдуманий жест чи знак заохочення? «Ну, та досить! Я дурень!» Зрештою, нiби не все одно, якщо вiн тепер може навiдувати ii, коли захочеться, жити в одному з нею оточеннi?

Вулицi були порожнi. Інколи проiжджав важкий вiз, вiд якого здригався брук. Один за одним тяглися будинки – сiрi фасади, позачинюванi вiкна; i вiн зневажливо думав про всiх тих людей, якi сплять за цими мурами, живуть, не бачачи ii i навiть не пiдозрiваючи, що вона iснуе на свiтi! Вiн не уявляв собi нi вiддалi, нi мiсця, куди зайшов, – нiчого; гупаючи пiдборами по хiднику, вдаряючи цiпком по крамничних вiконницях, iшов навмання просто себе, розгублений, скоряючись якiйсь силi.

На нього повiяло вологою, i вiн збагнув, що стоiть на набережнiй.

Двома прямими нескiнченними смугами блищали вуличнi лiхтарi, i довгi червонi язики коливалися, глибоко проникаючи в воду. Вона була кольору аспiдноi дошки, а небо, свiтлiше за неi, нiби опиралося на похмуре громаддя, що височiло обабiч рiки.

Споруди, яких не було видно, ще посилювали темряву. Освiтлений туман клубочився поверх дахiв; усi шуми зливалися в суцiльне гудiння; тягнув легкий вiтерець.

Простоволосий i розхристаний, Фредерiк дiйшов середини Нового моста й, зупинившись, на повнi груди вдихав повiтря. Вiн вiдчув, як iз глибини його ества пiдiймаеться щось невичерпне, наплив нiжностi, що розслаблюе його, як плин води перед очима.