Виховання почуттів

На цих обiдах вiн майже нiчого не говорив; вiн споглядав ii. На правiй скронi в неi була маленька родимка; гладенько начесанi на вуха пасма волосся були темнiшi за решту зачiски i завжди здавалися трохи вогкими по краях; час од часу вона пригладжувала iх двома пальцями. Вiн уже знав форму кожного ii нiгтя, насолоджувався шелестом ii шовковоi сукнi, коли вона проходила до дверей, крадькома вдихав пахощi ii носовоi хусточки; ii гребiнь, ii рукавички, ii перснi здавалися йому речами особливими, визначними, як твори мистецтва, майже живими, як людськi iстоти; все це бентежило його серце i збiльшувало жагу.

В нього не вистачало сили таiти ii перед Делор'е. Повертаючись од панi Арну, вiн нiби ненароком будив його, аби поговорити про неi.

Делор'е, що спав у комiрчинi для дров, бiля вмивальника, довго позiхав. Фредерiк сiдав на лiжко в нього в ногах. Спочатку вiн говорив про обiд, потiм розповiдав тисячу незначних дрiбниць, у яких бачив ознаки зневаги або прихильностi до себе. Одного разу, наприклад, вона не пiшла пiд руку з ним, волiвши пiти з Дiтмером, i Фредерiк був у розпачi.

– Яка дурниця!

А то якось вона назвала його своiм другом.

– Тодi – бiльше вiдваги!

– Я не насмiлююсь, – сказав Фредерiк.

– Ну, то й не думай про неi! Добранiч!

Делор'е обертався до стiни i засинав. Вiн не розумiв цiеi любовi, в якiй вбачав останню юнацьку слабкiсть Фредерiка; а що iхня близькiсть уже, мабуть, не вдовольняла його, то вiн надумав збирати раз на тиждень спiльних друзiв.

Вони приходили по суботах близько дев'ятоi вечора.

Всi три тиковi фiранки були ретельно запнутi; лампа й чотири свiчки запаленi; посеред столу покладено капшук з тютюном, люльки лежали мiж пляшками пива, чайником, карафкою рому й печивом. Сперечалися про безсмертя душi, порiвнювали переваги своiх професорiв.

Якось Юссоне привiв одягненого в сюртук з надто короткими рукавами високого молодика, що почувався тут дуже нiяково. Це був той самий хлопець, якого вони торiк намагалися визволити з полiцii.

Оскiльки вiн не мiг повернути пакунка з мереживом, утраченого в сутичцi, господар звинуватив його в крадiжцi i погрожував судом; тепер вiн служив прикажчиком у транспортнiй конторi. Юссоне зустрiвся з ним уранцi на вулицi i привiв його, бо Дюссардье з удячностi захотiв побачити й «другого».

Вiн протягнув Фредерiковi портсигар, i досi повний, тому що берiг його iз святобливiстю, сподiваючись повернути. Приятелi просили його заходити. Вiн почав до них учащати.