Нотатки Мальте Лаурідса Бріге (збірник)

Потiм я раптом засинаю.

Це звуки. Але тут е щось страшнiше за них: тиша. Мабуть, пiд час великоi пожежi часом настае така нестерпно напружена мить: водянi струменi опадають, пожежники вже не лiзуть догори, все завмирае. Нечутно падае згори чорний карниз, i висока стiна, за якою здiймаеться полум'я, хилиться так само нечутно. Усi стоять, втягнувши голови в плечi, зiщулившись, i чекають страшного удару. Отака тут тиша.

Я вчуся бачити. Не знаю чому, але все тепер глибше западае в мене, не лишаеться там, де осiдало ранiше.

У мене е внутрiшнiй свiт, про який я не знав. Усе тепер iде туди. Не знаю, що там дiеться.

Сьогоднi я писав листа i враз менi сяйнуло, що я тут iще тiльки три тижнi. Три тижнi десь-iнде, наприклад, у селi, промайнуло б як один день, а тут це роки. І я бiльше не писатиму листiв. Навiщо казати комусь, що я мiняюся? Якщо я мiняюся, то я не той, хто був, я вже хтось iнший, тож, певна рiч, я не маю знайомих. А чужим людям, що не знають мене, я не можу писати.

Я вже казав? Я вчуся бачити.

Так, починаю. Поки що не дуже успiшно. Але вчуся.

Наприклад, менi ранiше нiколи не спадало на думку, що на свiтi так багато облич. Людей сила-силенна, а облич iще бiльше, бо кожна мае iх кiлька. Є люди, що носять одне обличчя роками, воно, звичайно, зношуеться, забруднюеться, протираеться на складках, ширшае, як рукавицi, що iх одягали на дорогу. Це ощадливi, простi люди, вони не мiняють обличчя, навiть не вiддають його почистити. Добре й таке, кажуть вони, i хто iм доведе, що недобре? Але тодi постае питання: коли вже в них кiлька облич, то що вони роблять iз рештою? Вони бережуть iх.

Носитимуть дiти. Та бувае й таке, що iхнi собаки гуляють надворi з обличчями господарiв. Чом би й нi? Обличчя – це обличчя.

Іншi люди мiняють обличчя страшенно швидко, одне на одне, i зношують iх. Спочатку iм здаеться, нiби тих облич iм стане довiку. Аж гульк: вони тiльки переступили сорокiвку, а лишилося останне. В цьому, звичайно, е своя трагедiя. Вони не звикли берегти облич, останне за тиждень зношуеться до дiрок, у багатьох мiсцях стае тонке, як папiр, тодi поволi починае просвiчуватися пiдшивка, необличчя, а вони так i ходять.

А жiнка, он та жiнка: вона цiлком заглибилася в себе, схилила голову й затулила обличчя долонями. Це було на розi rue Notre-Dame-des-Champs[29 - Вулиця Нотр-Дам-де-Шан (фр.).]. Я уповiльнив ходу, тiльки-но побачивши ii. Коли бiднi люди задумуються, не можна заважати iм. Ану ж вони таки додумаються до чогось.