Мартін Іден

Коли вiн крадькома поглядав на Нормана, що сидiв проти нього, або на когось iншого, щоб подивитись, яким ножем чи виделкою треба в цю мить користуватись, то схоплював особливостi цих людей, намагався оцiнити й розгадати iх, i все це пов’язував з Рут. Крiм того, вiн мусив говорити, слухати, що кажуть йому, пам’ятати, про що розмовляють iншi, вiдповiдати як до нагоди, та ще й звиклим до вiльноi мови язиком, який треба було раз у раз стримувати. До всього того його збентеження пiдсилював служник, безнастанна загроза, що нечутно виступала у нього за плечима, грiзний сфiнкс, що загадував загадки, якi вiн мав одразу розв’язувати.

Весь час його гнiтила думка про миски, щоб полоскати руки. Нав’язливо i без жодного приводу лiзло в голову питання – коли iх принесуть i якi вони. Досi Мартiн тiльки чув про такi речi, i ось тепер, ранiш чи пiзнiш, побачить iх коло столу, – адже за одним столом iз ним сидять цi вищi iстоти, що користуватимуться ними, i вiн сам теж користуватиметься ними! Та найбiльше його непокоiла думка про те, як ставитися до цих людей, як поводитись? В тривозi вiн знов повертався до цього.

То виникав боягузливий намiр грати яку-небудь роль, але одразу з’являлася ще боягузливiша думка, що йому це не вдасться, що вiн не звик прикидатись i тiльки пошиеться в дурнi.

На початку обiду Мартiн переважно мовчав, силкуючись вирiшити, як йому бути. Вiн не знав, що цим пiдводив Артура, котрий напередоднi сповiстив родину, що приведе на обiд дикуна, але що турбуватися, мовляв, нiчого, бо дикун цей дуже цiкавий.

Іденовi й на думку не спадало, що ii брат здатний на таке лицемiрство, а надто пiсля того, як вiн виручив його з неприемноi iсторii. Отже, сидячи за столом, вiн нiяковiв за свою невмiлiсть i водночас був зачарований усiм, що бачив навколо.

Уперше в життi вiн зрозумiв, що iсти – це щось бiльше, нiж звичайна життева функцiя. Досi вiн нiколи не думав, що саме iсть. То була iжа, та й годi. А на цьому обiдi вiн задовольняв свою любов до краси, бо тут iдження було функцiею естетичною, ба навiть iнтелектуальною.

Розум його був збентежений. Мартiн чув слова, значення яких не розумiв, i такi слова, що iх подибував лише в книжках, – жоден чоловiк i жодна жiнка, яких вiн знав, не були так розвиненi, щоб уживати iх. Коли тi слова легко злiтали з уст членiв цiеi чудовоi родини – ii родини! – вiн аж тремтiв од захвату. Усе романтичне, високе, прекрасне, що вражало його в книжках, – усе це, виявляеться, правда.