Мартін Іден

– Коли ви познайомитеся з дiвчиною i вона запросить вас до себе, то за скiльки днiв можна прийти?

У Мартiна вiд хвилювання аж сорочка прилипла до спини.

– По-моему, коли завгодно, – вiдповiв бiблiотекар.

– Нi, бачите, це не так просто, – заперечив Мартiн. – Вона… я… ну, розумiете, ii може не бути вдома. Вона вчиться в унiверситетi.

– Ну, тодi зайдете ще раз.

– Нi, бачте, я не зовсiм так сказав, – засоромлено признався Мартiн, вирiшивши цiлковито здатися на ласку спiврозмовника. – Я простий собi хлопець i нiколи не бував у товариствi.

Ця дiвчина зовсiм не така, як я, а я зовсiм не такий, як вона. Може, ви думаете, що я клею дурня? – раптом запитав вiн.

– Нi, нi, що ви! – заперечив бiблiотекар. – Правда, ваше запитання не в компетенцii моеi роботи в довiдковому вiддiлi, але я охоче допоможу вам.

Мартiн захоплено глянув на нього.

– От якби я вмiв так шкварити, все було б гаразд, – мовив вiн.

– Прошу?..

– Я кажу, що хотiв би говорити отак, як ви – i до ладу, i ввiчливо, i взагалi…

– А! – спiвчутливо мовив бiблiотекар.

– То коли ж найкраще зайти? Удень… тiльки, щоб не перед самим обiдом? Чи ввечерi? А може, в недiлю?

– Знаете що, – мовив бiблiотекар, посмiхнувшись. – Поговорiть з нею по телефону i з’ясуйте це.

– Так я й зроблю, – згодився Мартiн i, забравши книжки, рушив до виходу. На порозi, однак, вiн обернувся й спитав ще: – Коли ви розмовляете з молодою ледi, ну, скажiмо, з мiс Лiзi Смiт, – як треба казати: «мiс Лiзi» чи «мiс Смiт»?

– «Мiс Смiт», – авторитетно заявив бiблiотекар.

– Називайте ii «мiс Смiт», поки не познайомитесь ближче.

Так Мартiн Іден розв’язав свою пекучу проблему.

– Приходьте коли хочете. Я завжди дома надвечiр, – вiдповiла по телефону Рут на його несмiливе запитання, коли можна принести взятi книжки.

Вона сама вiдчинила дверi, i ii жiноче око одразу помiтило випрасувану складку на штанях i якусь невловну загальну змiну в нього на краще. Особливо ii вразило його обличчя.

Вiд Мартiна просто пашiло здоров’ям, i сила ця, перехлюпуючи через вiнця, сягала аж до неi. Рут знову вiдчула бажання пригорнутись до цього юнака i знову здивувалась, що вiн так на неi впливае. А в нього аж замлоiлось у головi, коли вона, вiтаючись, тисла йому руку. Рiзниця була лиш та, що дiвчина не виявила збентеження, а вiн почервонiв по самi вуха. Пiшов за нею тою самою незграбною ходою, що й перше, так само перевальцем.