Мартін Іден

З несказанною втiхою ловив вiн кожен порух ii губ, коли вона вимовляла слова, – бо ж то не були звичайнi губи, як у iнших чоловiкiв та жiнок. То не було просто людське тiло, то були уста чистого духу, i вiн жадав iх зовсiм не так, як уст iнших жiнок. Вiн мiг би поцiлувати ii в уста, притуливши до них своi тiлеснi губи, але зробив би це з побожним трепетом, як цiлують край божих шат. Мартiн не розумiв, що це в ньому самому вiдбувалась переоцiнка цiнностей, i не знав, що, коли вiн дивився на неi, очi його палали тим самим огнем, яким вони палають у кожного закоханого чоловiка.

Вiн i гадки не мав, скiльки мужностi й жаги було в його поглядi i як глибоко вiн бентежить ii. Цнотлива дiвочiсть Рут пiдносила його почування, поривала його мислi на височiнь зоряно-холодноi чистоти, i вiн здивувався б, дiзнавшися, що полум’я його очей, немов гаряча хвиля, проймало ii i теж запалювало вогонь. Рут непокоiв його погляд, i вона кiлька разiв губила нитку думок пiд напливом бентежно-солодких почуттiв, iй завжди легко було говорити, i якби вона не пояснювала свiй стан незвичайнiстю особи гостя, цей хаос у думках не на жарт би ii стривожив. Але ж вона дуже вразлива, тож i не диво, що ця людина в ореолi мандрiвника з iншого свiту так захопила ii.

Увесь час вона думала про те, як допомогти йому, i все хотiла звернути на це розмову. Але Мартiн перший порушив цю тему.

– Чи не можете ви менi дати пораду в однiй справi? – почав вiн, i, коли вона охоче згодилась, серце йому мало не вискочило з грудей.

– Пам’ятаете, минулого разу я казав, що не можу говорити про книжки, бо нiчого в них не розумiю. Ну, то я багато думав про це. Часто ходив до бiблiотеки, але бiльшiсть книжок, що я там брав, менi не пiд силу. Може, краще було б узятися за науку з самого початку. Я нiколи не мав змоги вчитися. Змалку довелося тяжко працювати, а от тепер пiшов до бiблiотеки i зовсiм iншими очима став дивитися на книжки, побачив багато нових i зрозумiв: досi читав не те, що треба. Бачте, книжки, якi потрапляють на ферми чи на судно, зовсiм не такi, як у вашому домi. А я ж тiльки до тих i звик. І все-таки – тiльки не подумайте, що я хвалюся, – я не такий, як тi, з ким менi доводилося жити. Не те, що я кращий за матросiв чи там ковбоiв, – бо я був i ковбоем один час, – але я завжди любив книжки, читав усе, що траплялось, i… ну… та й взагалi я, здаеться, думаю iнакше, нiж бiльшiсть iх… А тепер, отже, що я маю на думцi. Я нiколи не бував у таких домах, як ваш.