Мартін Іден

Несподiвано вона вiдкривала в ньому чимало гарного, що день у день розпускалося, немов квiтка на родючому грунтi. Вона вголос читала йому Браунiнга i не раз дивувалася його оригiнальним тлумаченням неясних рядкiв. Годi було iй здогадатися, що, знаючи людей та життя, вiн далеко частiше, нiж вона, схоплював поетову думку. Його мiркування здавалися iй наiвними, хоч нерiдко вона захоплювалася смiливим льотом його фантазii, яка бiгла по такiй широкiй орбiтi серед зоряних просторiв, що, неспроможна наздогнати ii, вона лише трепетала перед цiею незбагненною силою.

Потiм вона грала Мартiновi – тепер уже не визивно, – i музика вiдкривала в ньому незмiрнi глибини. Його душа розкривалася до музики, як квiтка до сонця, i невдовзi вiн забув крикливi популярнi мелодii робiтничоi околицi, а перейшов до класичних творiв, що iх Рут виконувала майже напам’ять. Проте вiн вiдчував якусь демократичну прихильнiсть до Вагнера, а увертюра до опери «Тангейзер», коли Рут пояснила ii, сподобалась йому найбiльше. В нiй Мартiн бачив свое життя. Тема Венериного грота нагадувала Іденовi його власне минуле, а Рут вiн ототожнював з «Хором пiлiгримiв». Мало не в екстазi ширяв вiн у цьому царствi духiв, де точилася од-вiчна боротьба добра i зла.

Інодi вiн ставив iй такi запитання, що ii на мить брав сумнiв, чи правильно вона розумiе музику. Зате, коли Рут спiвала, вiн нi про що вже не питав. Тут вона була бездоганна, i юнак сидiв непорушно, зачарований божественною чистотою ii сопрано.

Мимоволi вiн пригадував жалюгiдне попискування й вереск простих фабричних дiвчат та пропитi голоси охриплих вiд джину портових повiй. Рут охоче спiвала i грала йому. Адже це iй вперше трапила до рук людська душа, i так утiшно було лiпити з неi, що хочеш, бо iй здавалося, що вона формуе душу Мартiновi i намiри мае добрi. Крiм того, iй з ним було приемно, вiн уже не лякав ii. Те почуття, що спочатку вiдштовхувало ii вiд нього, було не що iнше, як страх перед темною стороною власноi душi, але тепер той страх непробудно спав. Несвiдомо вона вважала його своею власнiстю. Та й Мартiн якось пiдбадьорював ii. Вона напружено працювала в унiверситетi, i iй корисно було часом одiрватися вiд книжкового пилу й подихати свiжим морським повiтрям, що вiяло вiд нього. Сила! Ось чого iй бракувало, а вiн великодушно дiлився з нею своею силою. Опинитися з ним в однiй кiмнатi, зустрiти його на порозi – це вже означало дихати на повнi груди.