Мартін Іден

Одного дня вiн пiшов з Артуром до Калiфорнiйського унiверситету i, затамувавши вiддих, трохи не побожно стежив за дослiдами у лабораторii i слухав лекцiю професора фiзики.

Але писати вiн не кинув. З-пiд його пера виходив потiк коротких оповiдань, а крiм того, вiн ще знаходив час писати поезii – на зразок тих, що читав у журналах. Одного разу вiн раптом забув увесь свiт i два тижнi писав бiлими вiршами трагедiю, яку, на його подив, негайно забракували шiсть редакцiй. Захопившись Генлi, вiн писав цiлу низку вiршiв про море на зразок його «Шкiцiв iз шпиталю».

Це були простi вiршi, свiтлi й барвистi, сповненi романтики й пригод. Вiн назвав iх «Пiснi моря» i визнав за найкраще з усього, що досi написав. Вiршiв було тридцять, i вiн закiнчив iх за мiсяць, – писав по одному щовечора, пiсля денноi роботи над прозою. На те, що вiн робив протягом одного дня, письменниковi з середньою продуктивнiстю потрiбно було б цiлий тиждень. Працi своеi Мартiн не жалiв. Та то й не була, власне, праця. Просто вiн набув дару мови, i вся дивна краса, що довгi роки громадилася за його зiмкнутими устами, ринула на волю нестримним бурхливим потоком.

Своiх «Пiсень моря» вiн нiкому не показував i нiкуди не посилав. До редакторiв вiн уже втратив довiру. Але не через це не хотiв пропонувати «Пiсень» до друку. Вони здавалися Мартiновi такими прекрасними, що вiн вирiшив iх приховати аж до того блаженного й далекого дня, коли насмiлиться показати Рут своi твори. А тим часом носив iх при собi, часто читаючи вголос, поки не вивчив напам’ять.

Кожну мить вiн жив повним життям, навiть у снi. Його розум повставав проти вимушеноi п’ятигодинноi бездiяльностi i всi думки та подii минулого дня сплiтав в неможливi химернi видiння. Тим-то юнак нiколи не вiдпочивав i, якби мав кволiше тiло й не такий здоровий дух, давно б уже пiдiрвав своi сили. Рут вiн тепер бачив рiдко, бо наближався червень, коли вона мала скiнчити унiверситет i здобути учений ступiнь. Бакалавр мистецтв! Коли Мартiн думав про це, здавалося, нiби Рут вiддаляеться вiд нього так швидко, що йому нiколи ii не наздогнати.

Вона дарувала йому один вечiр на тиждень, i, приходячи пiзно, вiн звичайно лишався у Морзiв обiдати, а потiм слухав музику. То були його святковi днi. Вся атмосфера ii дому, така несхожа на ту, де вiн жив, i сама близькiсть до Рут щоразу змiцнювали в ньому намiр за всяку цiну досягти цих висот. Дарма що вiн прагнув краси i до болю бажав творити, – боровся вiн, зрештою, тiльки ради любовi.