Консуело

Із усiх тих, хто прибув до театру з ворожими намiрами, нiхто не зважився висловити хоча б найменшого осуду, i, сказати по правдi, не знайшлося й трьох, якi встояли б проти стихiйного захоплення й непереможноi потреби аплодувати новоявленому чуду.

Опера мала великий успiх, хоча в сутностi самою музикою нiхто не цiкавився. Це була чисто iталiйська музика, грацiозна, помiрно патетична, але, як кажуть, у нiй iще не можна було вгадати автора «Альцести» i «Орфея»[89 - …у нiй iще не можна було вгадати автора «Альцести» i «Орфея» – «Альцеста» (1767) i «Орфей i Евридiка» (1762) – твори зрiлого Глюка, який прагнув звiльнити оперу вiд самодостатньоi вокальноi вiртуозностi й посилити ii драматичну виразнiсть.

]. У нiй було мало мiсць, якi б вражали слухачiв своею красою. У першому ж антрактi нiмецького композитора було викликано разом iз тенором, примадонною й навiть Клориндою. Клоринда – завдяки протекцii Консуело – прогугнявила глухим голосом невиразно свою другорядну роль, обеззброiвши всiх красою плечей: Розальба, яку вона замiняла, була надзвичайно худа!

В останньому антрактi Андзолето, який увесь час нишком стежив за Кориллою, помiтив, що та все бiльше й бiльше виходить iз себе, i визнав розсудливим зайти до неi в ложу, аби запобiгти можливому спалаху.

Побачивши юнака, Корилла, як тигриця, накинулася на нього й надавала ляпасiв, подряпавши при цьому до кровi, так що потiм нi бiлила, нi рум'яна не могли приховати слiдiв. Ображений тенор приборкав запал коханки, ударивши ii кулаком у груди з такою силою, що вона, мало не зомлiвши, упала на руки своеi сестри Розальби.

– Негiдник! Зрадник! Розбiйник! – задихаючись, бурмотiла вона. – І ти й твоя Консуело, ви обое загинете вiд моеi руки!

– Нещасна, посмiй тiльки зробити сьогоднi хоч крок, хоч жест, посмiй тiльки викинути яку-небудь штуку, – i я заколю тебе на очах у всiеi Венецii! – прошипiв крiзь зцiпленi зуби блiдий Андзолето, блиснувши перед ii очима своiм незмiнним супутником – ножем, яким вiн володiв з майстернiстю справжнього сина лагун.

– Вiн зробить те, що говорить, – iз жахом прошепотiла Розальба. – Благаю тебе, скорiше ходiмо звiдси: тут нам загрожуе смерть!

– Так, так, цiлком вiрно, i пам'ятайте це, – вiдповiв Андзолето, грюкаючи за собою дверима ложi й замикаючи iх на ключ.