Любий друг (збірник)

III

Вийшовши на вулицю, Жорж Дюруа завагався, що далi робити. Йому хотiлося бiгти, мрiяти, йти куди очi, гадаючи про майбутне, й дихати теплим нiчним повiтрям; але думка про статтi, що вимагав пан Вальтер, не давала йому спокою, i вiн вирiшив iти зразу ж додому та братись до працi.

Вiн швидко дiйшов до крайнього бульвару й рушив на вулицю Бурсо, де жив. В його семиповерховому будинковi мешкало двадцять робiтничих та мiщанських родин, i, йдучи сходами, освiтлюючи вощаним сiрником бруднi приступки, де валялись клаптi паперу, недокурки та кухоннi покидьки, вiн вiдчув страшну огиду й бажання мерщiй вибратись звiдси та жити, як багатii, в чистих помешканнях, вистелених килимами.

Важкий сморiд iжi, убиралень та житла, загуслий сморiд бруду й старих стiн, якого жоден протяг не мiг вивiтрити, проймав помешкання згори донизу.

Його кiмната була на шостому поверсi й виходила, як у глибоку безодню, на безмежну колiю Захiдноi залiзницi, якраз над виходом з тунелю коло вокзалу Батiньйоль. Дюруа розчинив вiкно й оперся лiктями на ржаве залiзне пiдвiконня.

Внизу, на днi темноi ями, три червонi нерухомi вогнi семафорiв нагадували величезнi звiрячi очi, а далi знову видно було вогнi, ще далi – знову й знову. Щохвилини серед ночi лунали довгi й короткi посвисти, якi близько, iншi ледве чутi, що доходили аж з боку Аньера. Вони мiнились, як людський голос. Один з них ближчав, весь час жалiбно кричачи та щомить голоснiшаючи, i ось раптом виринуло велике жовте свiтло, що мчало з гуркотом i шумом.

Дюруа бачив, як довга низка вагонiв зникла в тунелi.

Потiм сказав сам собi: «Ну, до працi!» Поставив свiчку на стiл, але, зiбравшись уже писати, побачив, що мае тiльки папiр до листiв.

Тим гiрше, вiн використае його, розгорнувши аркуш на всю широчiнь. Умочив перо в чорнило й написав угорi, виводячи лiтери:

Спогади африканського стрiльця

Потiм почав добирати, як почати перше речення.

Сидiв, пiдперши чоло рукою, втопивши очi в бiлий чотирикутник, перед ним розгорнутий.

Що сказати? Тепер вiн не знаходив нiчого з того, що допiру розповiдав, – нi анекдотiв, нi фактiв, нiчогiсiнько. Зненацька подумав: «З вiд’iзду треба починати». І написав: «Було це 1874 року, приблизно в серединi травня, коли виснажена Францiя спочивала пiсля страшного року…»

І зразу спинився, не знаючи, як зв’язати з цим вiдплиття, подорож i першi враження.

Хвилин з десять помiркувавши, вiн вирiшив вступ вiдкласти на завтра, а зараз узятися до опису Алжира.