Любий друг (збірник)

Вiн кинувся до нього – були то «Фiгаро», «Жiль Блас», «Голуа», «Подiя» та ще кiлька ранкових газет, але «Французького життя» не було.

Страх обняв його. Що, як «Спогади африканського стрiльця» вiдкладено на завтра або як рiч випадково, в останню хвилину, не сподобалась пановi Вальтеру?

Вернувшись до кiоска, вiн побачив, що газету вже продають, хоч вiн i не бачив, коли ii принесено. Вiн пiдбiг, розгорнув ii, кинувши три су, й переглянув заголовки на першiй сторiнцi. Немае. Серце його почало битись; вiн перегорнув газету i страшенно схвилювався, прочитавши край шпальти чорними лiтерами «Жорж Дюруа».

Є! Яка радiсть!

Вiн пiшов, нi про що не думаючи, з газетою в руцi, зсунувши набiк капелюха, почуваючи бажання спиняти перехожих i казати iм: «Купiть, купiть! Тут моя стаття». Йому хотiлось крикнути на все горло, як кричать увечерi газетники по бульварах: «Читайте «Французьке життя», читайте статтю Жоржа Дюруа «Спогади африканського стрiльця». Зненацька йому схотiлось перечитати статтю самому, перечитати десь у прилюдному мiсцi, в кав’ярнi, на виднотi.

І почав шукати закладу, щоб був би вже вiдчинений. Довго довелося йому йти. Нарештi зайшов до якоiсь винарнi, де сидiло вже кiлька одвiдувачiв, i запитав: «Рому», нiби запитував «Абсенту», зовсiм не думаючи про час. Потiм гукнув:

– Хлопче, дайте «Французьке життя»!

Пiдбiг прислужник у бiлому фартусi:

– Немае, пане, ми одержуемо тiльки «Поклик», «Вiк», «Лiхтар» та «Малого парижанина».

Дюруа обурено й зневажливо скрикнув:

– Ну й бодня у вас! То пiдiть купiть.

Хлопець збiгав i принiс. Дюруа почав читати свою статтю й кiлька разiв промовив уголос: «Дуже добре, дуже добре!», щоб притягти увагу сусiдiв i збудити у них бажання дiзнатись, що там у газетi надруковано. Ідучи, вiн покинув ii на столi. Господар зауважив i гукнув йому:

– Пане, пане, газету забули!

А Дюруа вiдповiв:

– Залишаю ii вам, я вже прочитав. До речi, сьогоднi в нiй дуже цiкава стаття.

Вiн не сказав, яка саме, але бачив, що один з одвiдувачiв узяв з його стола «Французьке життя».

Вiн подумав: «Що ж тепер робити?» І вирiшив пiти на роботу; взяти за мiсяць платню й заявити про звiльнення. Вiн наперед тремтiв вiд утiхи, уявляючи обличчя свого начальника та спiвслужбовцiв. Але найбiльше тiшила його думка, що начальника вiн спантеличить.

Ішов вiн поволi, щоб не прийти ранiш, як о пiв на дев’яту, бо каса вiдчинялась тiльки о десятiй.