Любий друг (збірник)

Письменник умiв захоплюватися гармонiею витончених струнких тiл iталiйських хлопчикiв, схожих на бронзовi статуетки на тлi небесноi блакитi; нiжно-золотавими засмаглими обличчями i важким темним волоссям красунь-мережевниць iз Санта-Маргерiта («Мандрiвне життя»). І разом з тим вiн мiг збагнути душу староi негарноi Кривонiжки, такоi благородноi в коханнi, самовiдданiсть i безкорисливiсть бiдноi самотньоi перебивницi стiльцiв; чеснiсть i доброту молодого Отто чи веселого щирого коваля, який став батьком маленькому Симону.

Навколишнiй свiт, прекрасне й огидне в ньому письменник сприймав з надзвичайною гостротою. Вiн був надiлений особливою емоцiйною вразливiстю, глибиною сприйняття, завдяки якому «найменше вiдчування перетворюеться на емоцiю, i залежно вiд температури вiтру, вiд запаху землi i вiд яскравостi денного свiтла ви вiдчуваете страждання, сум або радiсть… Але якщо нервова система не сприятлива до болю, до екстазу, то вона передае нам лише буденнi хвилювання i вульгарну вдоволенiсть» («Мандрiвне життя»).

Ця духовна та емоцiйна вразливiсть митця, органiчне прагнення довершеностi, гармонii в життi i людинi ставали в непримиренну суперечнiсть з дiйснiстю, яка оточувала Мопассана. Ницiсть, бездуховнiсть ii були для нього нестерпнi, жахливi. Письменник постiйно й невпинно шукав прекрасне, а навколо бачив вульгарнi фiзiономii мiщан i буржуа, позбавленi «вищого вiдблиску людяностi», яким навiть мистецтво не може надати оригiнальностi, власного неповторного виразу.

Мопассан був переконаний, що «едина справжня слава – це слава, здобута в трудi».

Праця як пошук, як мислення, як горiння i радiсть – такою уявляв вiн собi дiяльнiсть людини в суспiльствi. Письменник протиставляв творення i руйнування, мирну працю i божевiлля вiйни. З захопленням розповiдав вiн про визначних трудiвникiв лiтератури Бальзака i Флобера, чия невтомна праця була для нього взiрцем, гiдним наслiдування. Згадуючи у статтi про Флобера, як працював його вчитель, Мопассан увесь час порiвнюе титанiчну розумову працю великого митця з фiзичною, вiд чого процес художньоi творчостi набувае не лише наочностi, а й величi: «Вiн брався до писання: – повiльно, безперервно зупиняючись, починав увесь час знову, закреслював, додавав, заповнював береги, вставляв слова впоперек рядкiв, списував двадцять сторiнок, поки закiнчував одну, хекаючи, як лiсоруб, вiд важкого напруження думки…»

Та захоплення творчою працею припадало на долю лише небагатьох обранцiв.