Любий друг (збірник)

Прокинувся вiн рано, як прокидаються в день палкоi надii чи турботи, i, схопившись з лiжка, розчинив вiкно, щоб випити кухлик свiжого повiтря, як вiн казав.

Будинки на Римськiй вулицi, по той бiк широкоi залiзничноi колii, стояли свiтлi й бiлi в блискучому сяевi схiдного сонця. Далеко праворуч, у синястому легкому туманi, що плавав на обрii прозорим серпанком, видко було горби Аржантейля, верховини Сануа та млини Оржемона.

Дюруа споглядав кiлька хвилин на далекi поля й прошепотiв: «Як же гарно там у таку годину».

Потiм згадав, що треба працювати й негайно ж послати за десять су швейцарчука сказати в конторi, що вiн занедужав.

Вiн сiв до столу, вмочив у чорнило перо, пiдпер рукою чоло й замислився. Даремно. Нiчого йому на думку не спадало.

Проте вiн не занепав духом. Вiн подумав: «Не звик я, он що. Цього треба навчитись, як i всякого дiла. На перший раз потрiбна допомога. Пiду до Форестье, так вiн за десять хвилин менi статтю направить».

І вдягнувся.

На вулицi вiн подумав, що рано ще йти до приятеля, який, певно, спить допiзна.

Тож вiн почав тихенько гуляти пiд дверима на крайньому бульварi.

Ще не було й дев’ятоi, коли вiн дiйшов до парку Монсо, повитого вогкiстю вiд ранкового поливання.

Там вiн сiв на лаву й знову почав мрiяти. Коло нього туди й сюди походжав дуже елегантний молодик, чекаючи, мабуть, жiнку.

Вона швидко пiдiйшла, у вуалi, взяла його руку, хутко потиснула, i вони пiшли.

Бурхлива жадоба любовi пройняла серце Дюруа, жадоба вишуканоi, напахченоi, нiжноi любовi.

Вiн пiдвiвся i пiшов, думаючи про Форестье. О, цьому пощастило!

Коло дверей вiн перестрiнув приятеля, що якраз вийшов з дому.

– Це ти! Так рано! Що маеш?

Дюруа, стурбований тим, що зустрiв його вже на вулицi, пробурмотiв:

– Та… та… нiяк не можу написати статтi, ти ж знаеш, що пан Вальтер просив у мене про Алжир. Воно й не дивно, бо я ж нiколи не писав. Для цього, як i скрiзь, треба практики. Я швидко вивчусь, певен цього, але на початку не знаю, як узятись.

Думки е, багато думок, тiльки висловити iх не можу.

Вiн спинився, знiяковiвши, Форестье лукаво усмiхався:

– Менi це знайоме.

Дюруа пiдхопив:

– Авжеж, це кожному мусить трапитись на початку. Так от я прийшов… прийшов попросити, щоб ти трохи допомiг… Ти за десять хвилин направиш менi це, покажеш менi, з чого починати. Даси менi добру лекцiю стилю, бо без тебе менi не впоратись.

Той весь час весело усмiхався.