Любий друг (збірник)

Вона спробувала читати, але цифри крутились iй перед очима, й вона передала папiрця Дюруа:

– Слухайте, платiть за мене, я нiчого не бачу, п’яна дуже.

І кинула йому до рук гаманця.

«Разом» виносило сто тридцять франкiв. Дюруа переглянув i перевiрив рахунки, потiм дав двi кредитки, взяв решту й спитав тихо:

– Скiльки лишити на чарку?

– Скiльки хочете, не знаю.

Вiн поклав на тарiлку п’ять франкiв i вiддав молодiй жiнцi гаманця.

– Дозвольте провести вас? – спитав вiн.

– Дуже прошу. Я не годна потрапити додому.

Попрощавшись iз подружжям Форестье, Дюруа опинився на самотi з панi де Марель у каретi.

Вiн почував ii близько коло себе, замкнену разом з ним у чорнiй скринi, яку коли-не-коли освiтлювали зненацька газовi рiжки з пiшоходiв. Почував крiзь рукав теплiнь ii плеча, а не знав, що казати, зовсiм не знав, бо владне бажання схопити ii в обiйми паралiзувало йому розум.

«Якщо зважусь, що вона тодi?» – думав вiн. Спогад про соромiцтва, за обiдом говоренi, пiдбадьорював його, а острах перед скандалом стримував.

Вона теж мовчала, нерухомо вiдхилившись у своему кутку. Вiн подумав би, що вона спить, якби очi ii не блищали раз у раз, коли промiнь свiтла падав у карету.

«Що вона думае?» Вiн добре тямив, що говорити не можна, що слово, одно слово, урвавши тишу, може зiпсувати все; але смiливостi йому бракувало, смiливостi на раптовий i грубий вчинок.

Зненацька вона поворухнула ногою. Вiд цього ледве примiтного руху, короткого нервового руху нетерплячки, а може й поклику, його дрожем пройняло з голови до нiг, вiн обернувся вмить i кинувся на неi, шукаючи устами рота й руками – голого тiла.

Вона скрикнула, тихо скрикнула, хотiла схопитись, пручатись, вiдiпхнути його, потiм здалася, немов сили iй не стало далi опиратись.

Але карета незабаром спинилась коло будинку, де вона жила, й Дюруа вiд здивування не мiг добрати жагучих слiв, щоб подякувати iй, благословити ii та висловити свою любов. Тим часом вона не пiдводилась, навiть не ворушилась, приголомшена тим, що сталося.

Нарештi вона вийшла, хитаючись, мовчки. Вiн подзвонив i, коли дверi розчинились, спитав, тремтячи:

– Коли ми побачимось?

Вона шепнула так тихо, що вiн насилу розiбрав:

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.