Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

Пiп послав за свiдками. А коли тi невдовзi прийшли, стали писати договiр. От пiп i каже:

– Якщо ти, легеню, будеш менi погано робити, то я тебе прожену й зернини не дам.

– Як так, то й так, – погодився гуцул. – А коли ви, отче, порушите умову, вiддасте менi наперед усю платню за рiк.

Так i записали.

Другого дня вранцi вийшов пiп на ганок – поглянути, як це новий наймит орудуе цiпом. Та ба! Щось не чути на току роботи. Панотець послав наймичку.

Метнулася наймичка в стодолу i через мить вистрибнула звiдти червона, як рак.

– Вiн… Вiн… Ой, не можу…

– Що ж вiн? – допитував пiп.

– Та пiдiть погляньте…

Розсердився пiп, подався до стодоли. Дивиться: сидить наймит на свiжому сiнi у чому мати народила, схрестив на грудях руки.

– Це так ти менi служиш, дармоiде? – затiпався у гнiвi панотець.

– А що ж менi робити? – спокiйно каже наймит. – Я ж на вас, панотче, вiд самого досвiтку чекаю. А вас як нема, так i нема.

– Що ти плетеш, дурню?

– Ой, i коротка у вас пам’ять, отче.

Ми ж домовилися при свiдках, що ви мене будете одягати й годувати. Забули? Ото я й жду, коли ви мене одягати прийдете. Та й перекусити вже не завадило б…

Аж тепер зрозумiв пiп, що пошився в дурнi, але було пiзно. Довелося поповi-хвальковi вiдмiряти хитрому гуцуловi три мiшки зерна.

Про скупого багача

Один багач був дуже скупий. Коли наймав собi робiтника, ставив перед ним миску борщу. Якщо голодний надто запопадливо накидався на iжу, скупердяга показував йому на дверi:

– Іди, небоже, шукати собi деiнде роботи, бо в тебе писок, як ворота.

З таким апетитом ти мене до тижня жебраком зробиш!..

І проганяв. А коли когось наймав, то так його, бiдолашного, годував, що той сам вiд нього утiкав.

Почув про цього скнару один кмiтливий парубок i надумав провчити його. Добре попоiвши та ще прихопивши iз собою шматок сала, вiн найнявся в багатого.

Другого ж дня господар загадав пiти в лiс – заготовити дерево на нову конюшню. Сiли снiдати. Сам багач iсть м’якушку з хлiба, наймитовi скоринки пiдсовуе.

А тому i байдуже!

Працювали в лiсi, поки сонце не зiйшло з полудня. Зголоднiв хазяiн, не витримав такого посту й каже:

– Уже пора щось на зуб покласти.

– Може, й пора, – вiдповiдае наймит. – Але менi iсти ще не хочеться.

– Як же це так? – не вiрить багач.

– Я, – смiеться парубок, – наiвся сухих скоринок. Поки вони в черевi не розм’якнуть, доти я не потребую iсти.

– Ех, прогадав! – почухався хазяiн.