Чортів млин: Казки про чортів

Ідуть удвох, розмовляють, а зайчик скаче попереду. Прийшли до палацу старого вiтриська. Той зачинився у величезнiй залi i бiгав там, немов скажений. Так свистiв i ревiв, що аж палац хитався i дах здiймався. Стали вони перед дверима i стоять. Боязко заходити.

– Ти вiдчиняй, – промовив Тимофiй.

– Та нi, я знаю силу i лють Батька вiтрiв. Нема дурних, – вiдповiв Батько дерев. Листя, що його прикрашало, аж залопотiло вiд страху.

Довго б ще стояли, якби Тимофiй не подумав, що лiпше вмерти, нiж свiй вiк неодруженим звiкувати.

Боже мiй! Вiтрисько як дмухнув на них, то вони, задерши ноги, полетiли, мов вiхтi соломи, зачепилися за якiсь дерева й повиснули.

– Чого вам, люди, треба? – спитав Батько вiтрiв, коли пiдiйшов i зняв iх iз гiлляк.

Батько дерев першим заговорив, бо Тимофiй, коли летiв, то десь загубив свого язика.

– Я прийшов просити, аби ти не дозволяв своiм синам ламати пiд час гуляння моi дерева.

– Добре, нехай буде так. А тобi чого треба? – спитав Тимофiя.

Тимофiй знайшов нарештi язика, правда, трохи заiкуватого, i вiдповiв:

– Же-же-женитися хо-хочу. Твоi си-сини завалили ме-менi ха-ха-хату i тепер нi-нi-нi одна дiвчина не хоче ви-вийти за ме-ме-мене. Я прийшов сватати твою до-до-доньку.

Батько вiтрiв махнув байдуже рукою.

– Я не займаюсь бабськими справами. Іди до моеi жiнки.

Пiшли вони разом до Матерi вiтрiв. Вона варила обiд.

– Так i так, – заговорив Тимофiй, – я прийшов сватати вашу доньку.

– Ха-ха-ха! – розреготалася вiтриха, аж вогонь у печi забуркотiв. – Коли на цiй кочерзi виросте зелене листя i вродять рум’янi яблука, i коли цей вiник стане виноградною лозою, покритою гронами, тодi i наша донька стане твоею жiнкою.

Тимофiй не знав, що йому робити. А Батько дерев забив посеред хати кочергу i вiник, потiм набрав iз горщечка повен рот живлющоi води, надувся i нiби чхнув. Яблуня зазеленiла, зацвiла, опустила додолу гiлочки з рум’яними яблуками, а вiник став виноградною лозиною, що потягнулась до стелi i заблищала гронами.

Мати вiтрiв аж засичала вiд злостi. Але доньку все-таки привела. Тимофiй вклонився iй, а вона – Тимофiевi. Дiвчина мала синi, наче небо, очi, бiле, наче лiтня хмаринка, обличчя. Була вона вбрана в сорочку, вишиту блакитними цяточками, i спiдницю, що переливалася кольорами, як веселка.

Батько вiтрiв i Мати вiтрiв справили молодятам гарне, як у казцi, весiлля, обдарували iх i вирядили у Тимофiеве село.