Морські казки: Казки про мелюзину і морських людей

Так стало змiевi в очах темно, що й не потрапити. От вони кiлька миль знову пройшли. Темрява опала. Знову доганяе вiн iх.

– Що ж нам робити?

– Слухай, – каже панна, – я стану церквою, а ти попом i ходи по церквi – тiльки не повертайся до них передом, щоб не пiзнали.

Стала вона церквою, та така та церква стара, аж поросла, аж порохнява, а Петрусь зробився попом i ходить по церквi. Прилiтае змiй до церкви, а всередину йому не можна – i кричить до попа:

– Слухай-но, попе, чи не бачив ти таких-то й таких?

– Бачив, – каже, а сам не оглядаеться, – як ця церква строiлася, а мене попом поставили, то я бачив, як вони бiгли.

– Брешеш, – каже, – попе, ти бачив тепер.

– Нi, – каже, – тепер не бачив.

Той зi злостi взяв, моху вдер i полетiв назад. Прилiтае до своеi жони.

– Що ж ти – догнав iх? – питае вона.

Вiн i розповiв, кого бачив.

– Це ж наша дочка все те робила! А то який мох? Покажи. Це нашоi дочки коси.

– Ex, коли б я знав, стара, то б я з'iв зовсiм i попа, i церков.

Полетiв, доганяе, а вони кiлька миль пройшли.

От панна стала яблунею, а Петрусь став старим дiдом – сивий такий, як голуб. Воду носить, поливае ту яблуню, ще й на ногу прилягае.

– Здрастуй, дiду! Що ти робиш?

– Яблуню поливаю.

– Нащо ж ти ii поливаеш, коли вона вже зародила?

– Я, – говорить, – ii жалую, бо з неi користь маю.

– Ну, дiду, добре. А не бачив ти часом таку дiвку iз таким-то i таким хлопцем?

– Бачив, – каже.

– Коли?

– Як оцю яблуню садив. А та яблуня вже зародила чотири роки.

– Брешеш, дiду, – каже.

– Нi, – каже, – ти сам брешеш.

Той не мiг нiчого й зробити. Зiрвав яблуко i вернувся до жони до своеi.

– То ж яблуко – тiло ii! Дурний ти, дурний. Чом ти ii не з'iв?

– Е, якби я знав, то я б i яблуню з'iв.

– Доганяй таки iх. Лети!

Полетiв змiй. «Пожеру iх», – думае. От доганяе вже iх. От панна вiддирае рукава од себе, од сорочки, кидае назад себе i стала рiка невелика, на верству. Петрусь став лебедем, а вона стала лебiдкою. Тодi прилiтае змiй.

Лебедi плавають. Вiн зiгнувся i став пити, – хтiв випити ту рiчку, щоб ii не було. Як опився та й лопнув i пропав. Тодi вони виходять. Петрусь став парубком, а панна стала дiвчиною. Вона каже:

– Ходiмо до батька, до матерi до твоеi.

Приходять до батька, до матерi. Вона остаеться на дворi пiд вербою, а йому й сказала:

– Як увiйдеш у хату, – каже, – усiм кланяйся, тiльки батьковi й матерi не кланяйся, бо забудеш, де був, що робив, забудеш i мене.