Морські казки: Казки про мелюзину і морських людей

А Бог йому i говорить з неба:

– Не журися, чоловiче мiй! Що довше, те стули, i буде коротке, а що коротке – натягни, то й буде довге, та кiнчай живо корабель, бо взавтра потоп!

Тiлько скiнчив вiн корабель, аж земля i зачала в морi потопати. Злiтаються пташки, збiгаються звiрi, а той вiдбирае зi всього по парi i впускае в корабель, iден тiлько сильний птах-носорожець не хотiв iти в корабель, за те його i покарав Господь, щоб вiн не гордiв зi своеi сили…

Ото упiрнула земля. Пливе корабель, пливе i носорожець, а птахи, бiднi птахи, так i кричать, так i б'ються в повiтрi.

Уже, бiднi, i iз сили спадають, нiгде вiдпочити, – а носорожець пливе собi, i рiг його, як вiха, стирчить над водою. От тi птахи i сiдають на той рiг, сiдають та й сiдають, а носорожець тримае. Далi не витримав та так i впiрнув головою у воду. Птахи позлiтали та й знову сiдають, а носорожець iзнов у воду головою. І злiтали, i сiдали, аж поки зовсiм не втопили носорожця. Ото ж то тепер i пропали носорожцi з корiнням i насiнням.

Свята П'ятниця

Ось наварила я обiдати, спекла хлiб i сiла причесатися. Коли приiхали з поля син i невiстка. Пообiдали ми. Невiстка позолила сорочки, i сiли ми з нею прясти. Пряли ми аж до вечора. Увечерi входить до нас якась жiнка – стара-престара, одягнена у свитку, причому свитка на лiктях подерта, i крiзь дiрки свiтило голе тiло. Ввiйшла i каже:

– Доброго вечора! А що ви сьогоднi робили?

А я й кажу:

– Спекла житнього хлiба, вмилася, зачесалась, а невiстка позолила сорочки, та й сiли удвох прясти.

– А ви, – каже, – забули, що сьогоднi Свята П'ятниця?

– І справдi, – кажу, – забула!

– Та ви, – каже, – хоч i пам'ятаете, а все ж у Святу П'ятницю i хлiб печете, i сорочки золите, й чешетесь, i прядете, а про те забуваете, що в п'ятницю нiчого цього не можна робити, тому що П'ятниця – така ж свята, як i iншi, i що вона терпить за вас муки, коли ви ii не шануете!

Проказала це i скинула iз себе свитку, а пiд свиткою, виявляеться, нема нi сорочки, нi спiдницi, а голе тiло, та таке попечене, подряпане, поколоте, i по всьому тiлу пухирi такi величезнi, як буханцi.

– Ось, бачите, – мовила вона, – яка я попечена, позолена, поколота, якi в мене пухирi? Коли ви печете хлiб, у мене вiдразу ж вискакують пухирi, коли ви золите сорочки, я вiдразу ж покриваюсь попелом, коли ви чешетесь, на моему тiлi вiдразу ж з'являються басамани, коли прядете, це все одно, що мене колете, – тому я поколота.