Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

Хлопець пiшов одразу на те мiсце i почав просити Щастя:

– Ой, Щастячко, поверни менi мою бiдну мамку! Най розпадеться та стiна, де ii замурували, най вийде звiдти моя мамка, аби iй нiчого не пошкодило, i най оживе знову, як мучениця!

По тих словах кам'яна стiна розступилася, i мати явилася перед ним живою. Хлопець сказав, що вiн – ii син, видить перед собою свою рiдну мамку. З великоi радостi вона почала обнiмати й цiлувати сина. Не знати, доки б то тривало, та пiдiйшов газда i, коли увидiв свою жiнку, то з радостi заплакав, як мала дитина.

Аби справедливiсть не минулася, не забулася, щасливий хлопець попросив обернути пса на чоловiка. І пес перемiнився знову на того злодiя, що наробив бiди. Тепер замурували в стiну його.

А щасливий хлопець залишився iз щасливою рiднею.

Як Іванко-дурень з королiвною одружився

Був чоловiк, що мав трьох синiв: двое розумних, а третiй дурний. І прийшов тому чоловiковi вже час умирати. Перед смертю покликав вiн синiв i сказав, щоб вони пiсля похорону ходили на цвинтар три днi.

Та й помер. Поховали красно, – так, як батька. Але приходить черга iти на варту до гробу старшому. Той розболiвся. Середульший не хоче його переступити. І кажуть вони молодшому:

– Іди ти, дурний Іванку, на варту.

Той злiз з печi, вдягнувся, взяв у руки палицю i пiшов на грiб батька. Прийшов, помолився та й лiг. Лежить на гробi. Ось коло пiвночi вилазить батько з гробу.

– То ти, – каже, – Степане?

– Нi, – каже той, – то я, Іванко.

– А чому ж вiн не вийшов?

– Бо чогось захворiв.

– Ну, – каже, – хай так i буде! На тобi оцей пучок волосся. Як буде тобi потрiбно, то ти тiльки припечи його – зараз явиться тобi кiнь; влiзь йому в лiве вухо, а вилiзь правим – буде й панська одежа на тобi. Тiльки ти довго не тримай, а зробить службу – пускай.

І зник старий, а той дурний, виспавшись, приходить додому. Питаються його:

– А щось видiв?

– Нiчого не видiв! – та й знов полiз на пiч.

Увечерi приходить черга вже на другого, середульшого.

Той знов не хоче йти, бо боiться. А дурний з печi:

– Ну, коли не хочеш, то треба менi йти, чи що. Але аби тiльки батько не гнiвався!

– Не журися, не буде гнiватися… тiльки йди!

Пiшов той, знову лiг, лежить. Коло пiвночi питаеться батько:

– А що? То ти, Семене?

– Нi, вiн заслаб, а то я, Іванко дурний.

– Ну, – каже, – добра ти в мене дитина, я тебе нагороджу за твое послушенство. На ж тобi другий пучок волосся.