Біблійні казки: Казки та легенди про святих

От Сатана викопав глибоку яму в землi й закопав у ту яму навмисне вилитий з цiею метою величезний i грубий чавунний стовп, поприроблював до стовпа кiлька ланцюгiв: для шиi, для рук, для нiг – i так мiцно все зробив, що якби кого прикути до того стовпа тими ланцюгами, то вiн би до кiнця свiту з них не вирвався. Коли Сатана скiнчив усi цi приготування, то вдягнув на себе тi ланцюги, прикував себе ними до стовпа й спробував, чи мiцно стоiть стовп. Як смикнув Сатана, то земля здригнулася, а стовп i не похитнувся.

Тодi Сатана зняв iз себе ланцюги й каже:

– Коли потрапиш до моiх рук тепер, ненависний Михаiле, то не вирвешся бiльше вiд мене з цiеi в’язницi! Як би там не було, а я все-таки тебе захоплю й засаджу сюди!

Коли дивиться, проходить повз нього якийсь старенький дiдок.

– Здоровi були, паночку!

– Добридень, дiду!

– А що це ви спорудили, паночку?

– Тюрму таку, дiду.

– Яка ж це тюрма? Я щось не можу цього зрозумiти.

– Який же ти нездогадливий! Ходи-но, ставай сюди – я тебе закую, то й побачиш.

Дiдок став. Сатана надiв на нього всi тi ланцюги й позамикав. Та що дiдок був старенький i худенький, то вiн легко вивiльнив з ланцюгiв поступово то руку, то ногу, так що нiчого не виходило. Тодi Сатана сказав:

– Вилiзай лишень звiдти, дiду, ти старий i дуже худий для цiеi тюрми, а я ii спорудив для такого славного козака, як сам. Дивись, як я влiзу в кайдани, то на менi буде добре.

Сатана надiв на себе кайдани, сам iх приладнав, позамикав й питае:

– А що, дiду, добре? Га?

– Амiнь! – прорiк дiд.

Ту ж мить все залiзо злилося, скувалося докупи саме собою, й Сатана лишився в ньому вiкувати до суду Божого. А дiдом тим був нiхто iнший, як сам Бог.

Пiсля цього бачить Сатана, що йому непереливки, – в ту бiду, яку готував для iншого, вскочив сам, – скликав усiх своiх слуг i наказав iм гризти залiзо, щоб визволити його з неволi. І гризуть чорти те залiзо цiлий рiк до Святого Великодня, вже залишаеться iм зовсiм мало гризти, аби визволити свого Люцифера, iнодi бувають такi роки, що залишаеться прогризти не бiльше дюйма, та як тiльки священик проголосить у церквi на Великдень: «Христос воскрес! – в ту ж мить залiзо, яке вони гризли, стае таким само грубим, як i було, – нiби наростае.

Вони знову починають його гризти, гризуть, гризуть, – лишаеться тiльки перекусити, та прийде Великдень, i воно знов удвiчi наростае. Так воно собi йшлося з року в рiк, так i нинi ведеться.