Казки про богатирів та лицарів

– Ну, – каже цар, – справдi ти нещасний; iдь з мого царства, менi таких не треба.

Дав йому зброю козацьку, одежу, вiн i поiхав. Їде вiн день, iде й другий – нема нi йому, нi коневi iсти. Їде третiй день, бачить – стiг сiна стоiть.

– Це, – каже, – хоч не менi, так коневi буде.

Став до стога пiд’iздить, вiн i зайнявся. Плаче Данило, тiльки чуе, щось кричить зi стогу:

– Рятуй мене, бо згорю.

– Як же я тебе, – каже, – рятуватиму, як я i сам не приступлюся.

– А ти, – каже, – подай свою зброю, я ухоплюся, а ти й витягнеш.

Подав вiн туди зброю i витяг таку здоровенну гадюку. «Таке», – думае.

А вона йому й каже:

– Коли ти мене витяг, то вiдправ i додому.

– Як же я тебе вiдправлю?

– Бери мене, – каже, – на коня, та куди я буду голову хилити, туди верни.

От хилить вона голову, а вiн повертае, iхали-iхали i приiхали до такого дворища, що й любо подивитися. Злiзла змiя i каже:

– Перестiй же ти тут, а я до тебе скоро вийду.

Сказала i полiзла пiд ворота. Стояв вiн, стояв, ждав, ждав, плаче, а тут i вона виходить такою вбраною, красивою панною, вiдчиняе ворота:

– Веди, – каже, – коня та закусиш i спочинеш.

Пiшли в двiр, а посеред двору двi кринички; набрала вона з однiеi стаканчик води, поставила, сипнула жменю вiвса.

– Став, – каже, – коня!

«Таке, – думае, – три днi ми не iли, не пили, а вона, як на смiх, жменю вiвса дала».

Пiшли в горницю, вона i йому шматочок булочки i стаканчик води поставила.

– Що ж менi тут iсти?

Коли глянув у вiкно – овес i вода цiлi, а кiнь уже наiдаеться.

Гризнув вiн булочки, хльобнув води – уже наiдаеться, а все цiле.

– Що, – каже, – наiвся?

– Спасибi, вже.

– Ну, лягай же спочинь.

Встав вiн на другий день, вона йому i каже:

– Кинь ти менi свою зброю, коня i одежу, а я тобi дам свою.

Дае йому сорочку i зброю.

– Це, – каже, – така зброя, що стiльки б сили не було, як махнеш, якого не достанеш, то той тiльки в живих буде; а сорочка така, що, як надiнеш, нiщо тебе не вiзьме, i iдь ти до такого-то шинку, там тобi об’являть, що iхнiй цар визвав богатиря, то як поiдеш до нього i женишся; то жiнцi до семи год правди не кажи.

От попрощалися, вiн i поiхав. Приiхав до шинку, його розпитують, хто та вiдкiля. Як узнали, що з чужоi землi, i кажуть йому:

– Найшла на нашого царя чужа земля, не може цар сам одбитися, а викликае богатиря, щоб його царство одвоював, його дочку забрав i його до смертi догодував.

Показали йому, куди iхати, вiн i поiхав.