Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі

Зiбрала те, що не доiли вранцi, дала дiтям повечеряти, а самi посiдали, та дивляться на них, та плачуть, бо нiчого було iсти. Поклала жiнка дiток спати, сама помолилась Богу, теж лягла. А вiн, сердега, не знае, що робить, чи лягати, чи зараз iти, бо вже як прокинуться дiти, то сам як хочеш, а iм давай iсти.

– Ну що ж, чоловiче, сидиш, чом не лягаеш?

– Та що з того, що ляжу? Де моя торбина?

– Навiщо тобi?

– Пiду. А ти прогодуй дiток, як сама вже знаеш, поки я прийду.

Узяв торбину та i пiшов.

Прийшов у мiсто i найнявся до купця жито, чи що, пересипать. Проробив у купця тижнiв зо три i заробив карбованцiв з тридцять грошей.

– Ну, – каже, – слава тобi, Господи, буде на харч.

Пiшов на базар, купив солi, купив хлiба, купив сала, карбованцiв з п'ять стратив, «а з цими, – каже, – пiду додому, щоб жiнка бачила, що недаром робив».

Приходить у свое село. Йде повз братову хату, а в його дворi гомiн такий, що аж луна по селу iде.

Пiдiйшов до ворiт, одчинив хвiртку, аж там музики грають, комедii приставляють.

– Оце так. А у рiдного брата i свiтла нема в хатi. Ну, Бог з ним, нехай собi тiшиться.

Приходить до своеi хати та й стукае в дверi.

Жiнка схопилась та й до дверей:

– Хто такий?

– Твiй чоловiк.

Одчинила.

– Ну, слава ж тобi, Господи, що тебе Бог принiс.

Ввiйшов у хату – дiти сплять: яке на лавi, яке на печi, яке в запiчку пiд рядниною загорнулось; як почули, що батько прийшов, так всi й схопились.

Той каже: «Тату, дай хлiба», той: «Дай, тату, сала, дай сала». Розв'язав торбину. Як допались дiти, як та сарана, прости Боже: той за сало, той за паляницю, той на печi, той на причiпку, той на полу – сидять, iдять.

– Ну, а це ж тобi, жiнко, гостинець. – Вийма двадцять п'ять карбованцiв, дае. Жiнка як побачила, то аж затрусилась, бо як вийшла замiж, то в неi стiльки не було. Повкладали дiтей спать i самi полягали. Вранцi встали, жiнка й каже:

– Ну, чоловiче, слава тобi, Господи, то в нас тепер грошенята е, пiди ж тепер у мiсто та купи хлiба, купи солi, купи менi чоботи або й собi купи, щоб з нас хоч люди не так смiялись.

– Добре, пiду.

Пiшов. Приходить у мiсто. Йде вулицею, коли дивиться – стоiть купа людей i щось гуторять: «А пiду лиш подивлюсь, що там таке». Доходить до тiеi купи, питаеться чоловiка:

– Що тут таке, дядьку?

– Та це продають волоцюгу.