Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі

Незабаром прилетiв на золотi гори та шовковi трави. Сiв i каже дiдичевi:

– Не набирай, пане, дуже багато золота, бо сонце тебе розтопить.

Панисько й чути не хотiв, що наказував орел. Як кинувся на золоте камiння, то гейби гриз його. Пхав у кишенi, в пазуху, пов'язав споднi – та й туди набрав. Потiм скинув iз себе сорочку i загорнув до неi купку золота. Наостанок наклав золотих каменiв повний капелюх. І аж тодi сiв на орла. Але коли орел злетiв пiд небо, сонце так припекло, що дiдич розтопився, як той вiск, i скапав на землю.

Увечерi Василько пригнав вiвцi, а панi питае:

– А де пан, вiвчарю?

Василько вiдповiв:

– Вiн полетiв на золотi гори та шовковi трави i лишився там…

– Ади який! А мене покинув?.. – розсердилася панi. – Завтра i я полечу туди!

Уранцi панi встала й пiшла з вiвчарем. Трохи постояла серед пасовиська, i перед нею сiв орел.

– Дайте менi одне ягнятко з'iсти, бо я дуже голодний.

– Дам, орле, але маеш понести мене на золотi гори i шовковi трави.

– Добре, панi.

Орел наiвся, узяв панi й полетiв у небо. Сiв iз нею на золотих горах i шовкових травах та й застерiгае:

– Ой, не берiть, панi, багато золота, бо сонце вас розтопить!

А панi як побачила купи золота, то не тямила, що робить. Понабирала золота, куди лише могла. Стала такою грубезною, що як сiла на орла, то вiн аж присiв. Ледве пiднявся у повiтря. Тут сонце пригрiло, i панi стала танути – скоро скапала, як свiчка.

Орел прилетiв на пасовисько сам.

Тодi Василько попрощався з орликом, вернувся додому. Полагодив свою стару хатку й почав газдувати: купив три овечки, сокиру, обценьки й клевець. І тут нашiй казцi настае кiнець.

Вiвчар, пан, його внук та бичок

Був – не був, та кажуть люди, що був, дуже багатий пан-дiдич. Мав вiн плохоумного внука. Нiчого той пан не любив, лишень свого внука, i нiяк не мiг знайти слуги, який би чогось навчив малого.

Не раз пан привозив слуг, але бiльше як тиждень нiхто не мiг у нього втриматися.

Вже, може, й сотий раз iде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вiвцi й спiвае. Пiд'iжджае пан ближче, питае:

– Чого, хлопче, спiваеш?

– Аби не плакати, пане.

– Чи не пiшов би ти до мене на службу?

– Та я на службi – чужi вiвцi пасу.

– А що тобi платять?

– Та що багач платить? Привезе мамi дров на зиму, а я за це мушу йому цiле лiто вiвцi пасти.

– Я тобi заплачу бiльше. Сiдай зi мною, то хоч щось побачиш.