Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі

Устав з печi та й кричить:

– Держи, держи, Мусю, або я i в хатi не боюся!

– О чоловiче, який ти смiлий!

– О жiнко, я ще й в сiни вийду та тюкну!

Вийшов у сiни та й гука:

– Держи, держи, Мусю, або я i в сiнях не боюся!

– Оце ж таки, чоловiче, який ти смiливий!

– О жiнко, я ще й надвiр вийду та крикну.

Вийшов та й тюлюка… Ото тiльки що вийшов вiн надвiр, а тут полюбовник шасть у сiни та й сховавсь! А жiнка хрьоп дверима та й засунулась!.. Хома i зоставсь надворi, босий, без штанiв, в однiй сорочцi, а мороз хрещенський, такий, що аж трiщить.

Що тут казати? Сюди-туди, нiяк не влiзе в хату. «Дай пiду пiд вiкно та покричу жiнцi, щоб вiдчинила». Ото приходить та й кричить:

– Жiнко, вiдчини!

А жiнка лежить на подушках в обнiмочку з полюбовником та й пита:

– Хто там такий?

– Та я ж, Хома твiй!

– Цур тобi, пек! Мiй Хома дома, ось бiля бока лежить.

«Що це за лиха година? – дума собi Хома. – Начебто i моя хата, аж, бач, виходе, що не моя; чи це на мене наслано, чи це мене сатана обморочила? Дай пiду я та пощитаю хати скраю, чи не знайду своеi».

От пiшов i щита.

– Оце Грицькова хата, оце Стецькова хата, оце кумина, оце Хомина… Жiнко, вiдчини!

– Хто там такий?

– Та я ж, Хома твiй!

– Цур тобi, пек! Мiй Хома дома ось, бiля бока лежить!

«Що це за лихо? Це мене i прям сатана обморочила. Ану дай знов пiду та пощитаю хати скраю».

Пiшов i оп'ять щита:

– Оце Грицькова хата, оце Стецькова хата, оце кумина, оце Хомина… Жiнко, вiдчини!

– Та хто там такий?

– Та я ж, Хома твiй!

– Та цур тобi, пек! Мiй Хома дома, ось бiля бока лежить!

«Оце лихо! Що тут казати? Дай пiду до кума до Петра та попрошу його, хай мене до хати до моеi доведе».

От i пiшов. Приходить до хати кума Петра та й кричить:

– Куме, здоров був!

– Здоров! А хто ти такий?

– Та я, Хома, кум твiй.

– А, це ти, Хомо?

– Я, куме.

– Чого ж це ти нiччю ходиш?

– Та чого? Вийшов я iз хати та й заблудив, та тепер i не знайду нiяк свого двора, так оце прийшов до тебе, щоб ти запомiг моему горю: вийди, спасибi тобi, та доведи мене до хати.

Той кум Петро вийшов; дивиться на Хому, аж вiн зовсiм роздягнутий, та ще й без штанiв.

– Та це ти, куме, босий?

– Та босий!

– Та ще в однiй сорочцi?

– В однiй сорочцi.

– А, лишечко! Та ти ж замерзнеш, поки я тебе доведу.

– Так що ж менi казати?

– А от що: сiдай мерщiй на мене, я тебе довезу.

– Ну й ну!

Ото сiв Хома на кума на Петра, та й поiхали вони.