Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників

 – Вiдколи свiт свiтом, а я Вiтром, тут ще прiсноi душi не було.

– Я вже сiм рокiв розшукую свою дружину i не знаю, де вона.

Подивився на нього Вiтер i каже:

– Твоя жона за Синiм морем iз царем Чорнокнижником. Хоч ти маеш три чарiвнi речi, але туди не доберешся, бо замерзнеш або згориш у дорозi.

Переночували, а рано-вранцi Вiтер каже:

– Гаразд, сiдай менi на плече i полетимо.

Летять вони та летять, аж показалося Червоне море. Кипить воно, зверху сонце припiкае. Почав кричати та стогнати мiнiстр:

– Що тобi треба? – питае Вiтер.

– Йой! Гину! Пече!

Дихнув холодом Вiтер, i перелетiли через Червоне море. Летять понад Бiлим. Що знизу лютим холодом тягне, а що зверху ще холоднiшим. Знову кричить мiнiстр:

– На менi лiд. Гину!

Подихав теплом Вiтер, i перелетiли через Бiле море. Перебралися й через Сине. Сiли просто пiд палацом, у якому Чорнокнижник iз чужою дружиною живе.

Подякував мiнiстр Вiтровi, надiв шапку-невидимку i ввiйшов до палацу. І застае, як його жiнка iз Чорнокнижником грае у карти.

Поки вигравав Чорнокнижник, то вiн нiчого не робив, а як той програв, з усiеi сили луснув його поза вуха.

Розлютився Чорнокнижник на мiнiстрову жiнку:

– Я тобi дав виграти, а ти ще б’еш мене!

Ще раз дiстав цар поза вуха. Жiнка з дива кинулась навтьоки, вiн – за нею. Мiнiстр тодi лiхтарню в руки, вийшов надвiр i попросив:

– Зроби так, аби цей палац пiшов на дно, як мiй колись. Чорнокнижник нехай плавае посеред озера на лiжку, а я хочу жити на батькiвщинi у такому палацi, до якого ведуть срiбнi мости iз золотим поруччям.

Лише сказав це, як Вiтер вхопив його i дружину. А на ранок вони вже були у своему палацi.

Зайшов до палацу старий цар, втiшився, святкувати свято наказав i зятевi корону передав.

Петро тодi скоренько вилiз з-пiд лiжка, грошi зi стола в кишеню i ще до ранку був у Станiславi. Купив собi корову, пригнав додому i жив з жiнкою, як в Бога за дверима. Може, ще й тепер живуть, як не повмирали.

Чарiвна скрипка

Жив колись на свiтi бiдний русин. Щоночi йому снився син – високий, файний легiнь. Але то був тiльки сон. Життя минало, та нi маетку, нi сина – сама бiда в хатi.

Русин мав пiд горою кавалок землi, на якому навiть дурний бур’ян не хотiв рости. А одного року була така засуха, що не вродило й стiльки, скiльки було посiяно.

Пiшов русин найматися до графа, якого люди любили як сiль в оцi i тернину в боцi.