Подзвін з-під води

За пiвгодини вони знову сидiли за столиком на вiдкритiй площадцi в тому самому кафе через дорогу вiд Володимирського собору, спостерiгаючи за перехожими, якi з неприхованим задоволенням повиходили з домiвок на вулицю пiсля кiлькох днiв суцiльного дощу i тепер мирно прогулювалися, милуючись прекрасним киiвським бабиним лiтом.

– Знаете, сьогоднi менi так добре, як уже давно не було. Дякую, що ви витягнули мене сюди, – сказала Валерiя, намагаючись не дивитися на Антона, ii погляд ковзав по жовтих стiнах собору i десь далi мiж високих старих дерев, що iще хизувалися своiм буйним зеленим листям.

– Чесно кажучи, це вперше, коли я сам кудись вибрався… з того моменту… Зазвичай мене вигулюють моi друзi, чи мама кудись витягуе. Та я вже i не можу бiльше сидiти в чотирьох стiнах. Але варто кудись вийти, i починаеться – не можу навiть дихати. Не можу дивитися на людей. Нiчого не хочу. Нiщо не радуе. І знову повертаюся додому. А там – суцiльний морок. Хоч вий. Не можу заснути нормально вже кiлька мiсяцiв, прокидаюся вночi i вже не сплю до самого ранку.

iсти не хочу, пити не хочу, бачити нiкого не хочу. І що з тим усiм робити – не знаю.

– Скiльки часу минуло? Ну… з того моменту…

– За два днi буде рiвно три мiсяцi… Небагато… Я досi не отямився.

– Як це сталося?… Вибачте, якщо не хочете, не кажiть.

– Ми були знайомi чотири роки. Два останнi роки жили разом, у мене. Ми збиралися одружитися незабаром. Але… Про цю хворобу нiхто не знав, навiть вона. Хвороба зжерла ii живцем за якийсь мiсяць.

Усе сталося так несподiвано, так швидко. Я до сих пiр не вiрю, що таке може бути. Лiкарi нiчого не змогли вдiяти, лише розводили руками. Не допомагали анi лiки, анi терапiя. Вона просто згорiла, i все. Напевно, вона сама так i не зрозумiла, що сталося… Але з того дня я теж помер. Мене тепер також немае анi серед живих, анi серед мертвих…

Антон важко ковтнув i потягнувся до пачки цигарок. До смертi коханоi вiн узагалi не курив, а тепер ось, тижнями сидячи у важких сутiнках своеi покинутоi любов'ю квартири, розпочав, навiть не помiтивши, коли це сталося.

Валерiя мовчала, дивлячись у склянку з вином, нiби намагаючись щось розгледiти в цьому червоному проваллi.

– До психотерапевта мене здали друзi разом з мамою. Здали трохи не силомiць. Я не хотiв, сперечався, вiдмовлявся, але вони, врештi, умовили мене бодай спробувати. Не знаю, чи допоможе це менi, але, принаймнi, тепер я хоч якось спiлкуюся з людьми.