Подзвін з-під води

Першi ж мiсяцi я зовсiм не виходив з дому, взагалi нi з ким не спiлкувався. Навiть з мамою. А вiдтодi, як почав вiдвiдувати групу, якось зникло бажання усамiтнюватись… Ось i з вами зараз сидимо, розмовляемо, значить, допомагають-таки цi заняття! – Антон запалив нову цигарку, пильно вдивляючись в очi Валерii, якi вона намагалася постiйно кудись вiдвести, заховати, прикрити долонею. – А чим ви займалися до… лiкарнi?

– До смертi Сергiя я працювала разом з ним на його фiрмi. Помiчник, чи щось типу такого.

Зараз управлiння на фiрмi взяли на себе його друзi, якi одразу про мене забули. Отак-от. Наша компанiя виготовляла меблi i продавала iх по краiнi. Справи йшли добре, нас навiть економiчна криза не торкнулася, хоча для наших конкурентiв цiеi зими настали важкi часи. Якось ми це пережили. Аж ось… ця аварiя… Що я буду робити далi – не знаю. Але на фiрму я не повернусь. Та i взагалi – зараз менi про це зовсiм не думаеться. Зовсiм… А ви, я чула, теж пiшли з роботи?

– Так, я зараз офiцiйний безробiтний.

Свiдомо. Хтось каже, що робота, навпаки, допомагае пережити трагедiю. Але я не змiг ходити на роботу. Керiвники пропонували взяти вiдпустку, поiхати кудись, але я вирiшив порвати з роботою остаточно. Просто немае сил зараз працювати. Ну, ви мене розумiете.

– Аякже, розумiю. Можливо, все це на краще. Робота завжди знайдеться, якщо ви того потребуватимете. А от кохана людина – вже навряд чи… – на цих словах вона осiклася, втопивши сумний погляд у склянцi з вином.

Глибокий синiй вечiр обережно залягав у складках i зморшках Володимирського собору, насичуючи повiтря приемним вуличним ароматом, зiтканим з пахощiв щойно звареноi кави, iз запахiв промитого кiлькаденним дощем листя, з диму цигарок i з особливого киiвського духу, який завжди пiдступно i водночас ласкаво обволiкае вечiрнiх перехожих своiми нi на що в свiтi не схожими вiдчуттями.

– Я пiдвезу вас додому? – Антон намагався продовжити спiлкування, але Валерiя чомусь бiльше не вiдповiдала взаемнiстю, знову поринувши у своi невеселi думки.

– Нi, дякую. Я живу тут недалеко i вiддаю перевагу пiшохiдним прогулянкам. Зрозумiйте мене. І не треба мене проводжати, я дiйду сама. Дякую вам за вечiр, менi було приемно з вами поспiлкуватися. До зустрiчi в понедiлок. Дякую за щиру розмову, до побачення! – Вона рiзко пiдвелася i рушила в бiк бульвару Шевченка. Антон залишився сидiти за столиком, допиваючи свою каву.