Рожеві сиропи

– Дай! Дай менi, що це? Дай! – У Афанасiя затрусилися руки.

– Чудасiя! – запищав листоноша й вщипнув себе за вухо.

З хвилину помовчали. Ураженi загальним оцiпенiнням, мужички не могли не те що сказати щось – рота вiдкрити.

– Мое! – раптом викрикнув Афанасiй.

– Та ваше, Афанасiй, ваше, – скривився Ваня.

– Може, вiдкриеш, Афонь? – запропонував листоноша.

Сiли. Старезний стiл з чорного дуба, на якому стояв ящик, вселяв серйознiсть ситуацii. В сусiднiй кiмнатi гудiла муха. Ваня хотiв нарештi глянути, що ж там у ящику, й побiгти собi на шлюз ловити красноперок.

Дядя Сергiй Валентинович закусив нижню губу i став схожим на вусату жiнку. Афанасiй тремтiв, немов осиковий листок пiд штормовим вiтром. Вiн зблiд, фазендна майка вмить змокла.

– Тiльки це мое, – ще раз попередив Афанасiй.

А вiн жлоб, виявляеться, першоi гiльдii, – подумав Ваня, i його настрiй зiпсувався.

Вiдкрили.

– Давай так, або ти вiддаеш все государству, або ми дiлимо все по-чесному, – спокiйно мовив листоноша.

Його очi свiтилися, немов фосфоричний поплавець у нiчнiй непроглядi плеса.

– Твое «по-чесному», вибач, нi в якi ворота. Це мое, – вiдповiв йому Афанасiй.

– Я нi на що не претендую, – висловився Ваня.

Вiн i не претендував.

– З тобою я подiлюсь, – дружньо промовив Афанасiй. – З тобою, Ванют, я якраз i подiлюся. Ти дриляв, ти дiставав, ти один з нас, а вiн… – Афоня вказав на дядю Сергiя Валентиновича, – вiн сидiв i задницю чухав. Тепер з ним ще i дiлитися!

– Тодi государству, – спокiйно сказав листоноша, потираючи вусики.

 – Государство розбереться. Тут же цiлий статок, тут, iби його мать, вибачте, бога душу, довiчна пенсiя.

– От я на пенсii, менi i нада, а ти, Сергiй, ще працюеш, ти ще заробиш на свiй гроб.

Суперечка тривала бiльше години. Ящик зi скарбом стояв на столi, на нього дивилися, але торкнутися боялися. Чи то вiд усвiдомлення своеi безправностi, чи то вiд того, що руки були немитi… Афанасiй стояв, схилившись на фанерну шафку, що ii змайстрували ще у п'ятдесятих у славному мiстi Богодухiв.

Дядя Сергiй Валентинович сидiв усе на тому ж стiльцi. Ваня дивився у вiкно.

– Мое, Сергiй, розумiеш, це – мое. Ти не отримаеш нi копiечки.

– Тодi я пiду до сiльради. Ігнатович, думаю, зрадiе. У нас колись був випадок, знаеш, хороший був випадок. У нас секиру якось з шлемом старинними виловили в Росi, i той, хто виловив, хотiв собi оставить, та люди чеснi попались, куди треба доложили.