Рожеві сиропи

А хто треба все по закону оформив i в музей вiддав.

– І ти, наiвний, думаеш, що ота твоя секира в музеi лежить? Ти ii там бачив?

– Не бачив, та директор музею сказав, що вона в запаснику.

– Дурак ти! В запаснику вона. Та ii вивезли вже триста рокiв як. В Штати ii вивезли. Або в Германiю.

– Та хто ii вивезе?

– А от твiй директор i вивiз. В запаснику. Скаже таке. Іди краще, Серьож, додому i не мороч менi голову.

– Я пiду, – голос листоношi помiтно тремтiв, – я пiду, Афанасiй, але знай, що i ти нi копiйки не виручиш.

Бо до бiди то.

Дядя Сергiй Валентинович пiдвiвся й подався до виходу. Вiн ще раз промовив «до бiди» й вiдчинив дверi.

З сiней пахнуло гнилим ганчiр'ям.

– Ану стiй! – закричав Афоня.

– А? – розвернувся дядя Сергiй Валентинович.

– Стiй. Ти нiкуди не пiдеш.

Й Афоня, немов пантера, кинувся на листоношу.

Зчинилася метушня. Спочатку Ваня не мiг розiбрати, хто зверху, а хто знизу, де чия нога, а де чие вухо. Але коли вiн вловив ритм боротьби, то йому вдалося вiдстежувати розвиток подiй.

– Ах ти ж хряк! – кричав листоноша, намагаючись вкусити Афоню за блiде пузо.

Афанасiй вправно вивернувся, й дядi Сергiю Валентиновичу вдалося вкусити лише за колiно. Причому самого себе.

Афанасiй, намагаючись наслiдувати великих борцiв греко-римськоi боротьби, схопив листоношу за руку й почав ii викручувати. Рука не пiддавалася.

– Ти ж худий! – дивувався Афанасiй.

– Худий, та не слабенький, – кректав дядя Сергiй Валентинович, але раптом розслабив кiнцiвки й вигукнув: – Здаюся!

Афанасiй вiдпустив, проте було видно, що ситуацiю вiн контролював.

– Весь костюм менi iзгавнякав, – ледь не плакав листоноша.

Ваня заскучав. Вiн хотiв уже пiти, але залишити двох iдiотiв напризволяще вiн не мiг.

– Ну що? – запитав Ваня.

– Давай дiлити, – зiтхнув Афоня. – Все честь честю. Згоден. Тiльки менi найбiльший!

В ящичку, загорнутi у темно-зелений вицвiлий та зогнилий оксамит, лежали три камiнцi.

Один пурпурний, великий, розмiром з волоський горiх, другий – менший, бiрюзового вiдтiнку, i третiй – найменший. Найменший камiнець мав жовтуватий вiдтiнок i був схожий швидше на желатинову капсулу з риб'ячим жиром, анiж на камiнець. Але Валентин погодився i на нього. Принаймнi хоч якихось грошей вiн вартий.

Ваня отримав середнiй камiнець, прозорий i напрочуд легкий, так що спочатку навiть подумав про його плексигласове ество, але ество було природним.