Амаркорд (збірник)

Через кiлька тижнiв я звикла, зникло навiть легке вiдчуття голоду, яке переслiдувало мене на початку.

Інакше було з нащадками сiм'i Де Ляфорте, вiдчуття голоду в яких не зникало, здаеться, нiколи. Незважаючи на сувору заборону i жорстокий контроль iз боку матерi (всi члени сiм'i були трохи схильнi до повноти, i вона намагалася змалку привчити дiтей до правильного й рацiонального харчування), Леа часто вдавалося за снiданком чи за вечерею схопити потай вiд матерi третю скибку хлiба, яку вона жадiбно ковтала, навiть не намащуючи маргарином чи варенням, а за обiдом крадькома покласти собi додаткову порцiю макаронiв i швиденько з'iсти iх, не поливаючи соусом, поки мати вiдволiклася на телефонну розмову.

Молодшi ж дiти були позбавленi такоi можливостi i тому всюди намагалися вiдшукати щось iстiвне. Вiд них треба було ховати смiтник, iз якого вони любили дiставати i споживати рештки iжi, ховати все, включно з черствим хлiбом, а часом, коли iхня активнiсть особливо пiдвищувалася, вони намагалися випробувати на iстiвнiсть i речi, мало для цього придатнi: олiвцi, туалетний папiр, стиральнi гумки, крейду тощо.

Одного разу надгризеними виявилися навiть моi черевики.

Спершу менi було дуже шкода цих вiчноголодних створiнь, i я намагалася потай вiд мами почастувати iх печивом, шоколадом чи цукерками. Але фрау Де Ляфорте довiдалася про це, i пiсля ввiчливоi, але серйозноi розмови я вирiшила не ризикувати втратою мiсця працi.

Того дня, коли ми разом iз Леа i гером Де Ляфорте повернулися з вокзалу в Карлсруе, вечерю через спiзнення автобуса було перенесено аж на пiвгодини, i, очевидно, на честь свята, крiм традицiйного дiетичного хлiба iз сиром i вареною ковбасою, iли ще розчинний суп iз шампiньйонiв фiрми «Кнорр».

Довкола круглого столу у вiтальнi панувала зацiкавлена мовчанка, дитячi погляди допитливо спостерiгали за кожним моiм рухом, фрау i герр Де Ляфорте намагалися пiдтримувати невимушену розмову, час вiд часу звертаючись до мене й отримуючи милу посмiшку i тактовне мовчання у вiдповiдь.

Леа, почервонiвши, щось питала, шепочучи на вухо матерi, близнюки поводили себе незвично тихо (це я зрозумiла вже наступного дня, коли побачила, як вони поводять себе зазвичай) i мовчки дивилися на мене зi своiх високих стiльчикiв, якi обмежували iхнi рухи.