Три мушкетери

Пан кардинал учора ввечерi за грою в шахи спiвчутливим тоном, що було менi дуже неприемно, почав розповiдати, що цi клятi мушкетери, цi шибайголови – вiн вимовляв цi слова з особливим глузуванням, що було менi ще неприемнiше, – цi рубаки, додав вiн, поглядаючи на мене своiми очима, як у дикоi кiшки, засидiлися довше, нiж треба, в шинку на вулицi Феру. Його гвардiйцi, роблячи обхiд, – я подумав, що вiн розрегочеться менi просто в обличчя, – були змушенi затримати цих порушникiв нiчного спокою. Хай йому бiс! Ви чудово про все це знаете! Заарештувати мушкетерiв! Ви були в цiй компанii… так, ви, не вiдмагайтеся, вас упiзнали, i кардинал назвав вашi iмена.

Так, це моя помилка, моя, адже я сам пiдбираю собi людей. Ось ви, Арамiсе: на бiса вам мушкетерський мундир, якого ви в мене випросили, коли в сутанi вам було б набагато краще? Ну а ви, Портосе… нащо вам здалася ця розкiшна золота перев’язь? Щоб носити на нiй солом’яну шпагу? Або Атос… Я не бачу Атоса. Де вiн?

– Добродiю, – скрушно мовив Арамiс, – вiн хворий, дуже хворий.

– Хворий? Дуже хворий, кажете ви? І яка ж хвороба до нього вчепилась?

– Припускають, що в нього вiспа, добродiю, – сказав Портос, щоб i собi докинути слово. – І це дуже сумно: хвороба, певно, спотворить йому обличчя.

– Вiспа! Гарненьку iсторiю ви менi тут розповiдаете, Портосе! Хворiти на вiспу в його роки? Та нi!.. Його, мабуть, поранено… або, може, вбито… О, якби я мiг знати!.. Сто чортiв! Панове мушкетери, я не бажаю, щоб моi люди вешталися по сумнiвних закладах, встрявали у бiйки на вулицях i хапалися за шпаги, коли iм заманеться! І нарештi, я не бажаю, щоб моiх людей мали за посмiховисько гвардiйцi пана кардинала! Цi гвардiйцi – бравi хлопцi, вони поряднi люди й умiлi воiни.

?х нема за що арештовувати, та, крiм того, вони й не далися б, щоб iх арештували. Я цього певен! Вони ладнi скорiше вмерти на мiсцi, нiж вiдступити бодай на крок. Рятуватися, бiгти, тiкати – на це здатнi тiльки королiвськi мушкетери!

Портос i Арамiс аж тремтiли вiд лютi.

Вони охоче задушили б пана де Тревiля, якби в глибинi душi не усвiдомлювали, що тiльки палка любов до них змушуе його так говорити. Каблуками чобiт вони дрiбно витанцьовували на килимi, кусали до кровi губи й щосили стискали ефеси своiх шпаг.

У передпокоi чули, що викликали Атоса, Портоса й Арамiса, а голос пана де Тревiля був такий розлючений, що десяток цiкавих одразу пiдступилися до самих дверей.