Три мушкетери

«Якщо цього юного крутiя пiдiслав до мене кардинал, – думав де Тревiль, – то вiн, знаючи, як я його ненавиджу, безперечно не забув сказати своему шпигуну, що найкращий спосiб завоювати мою довiру – це наговорити про нього всяких гидот. І звичайно, цей хитрун, незважаючи на моi запевнення, мабуть, почне переконувати мене, що й духу його преосвященства не може терпiти».

Але все сталося зовсiм не так, як очiкував де Тревiль. Д’Артаньян вiдповiв, нiтрохи не лукавлячи:

– Добродiю, – сказав вiн, – я прибув до Парижа саме з такими переконаннями.

Батько мiй велiв менi не коритися нiкому, крiм короля, пана кардинала i вас, кого вiн вважае першими людьми у Францii.

Читач, певно, помiтив, що д’Артаньян додав iм’я де Тревiля до двох перших. Але вiн подумав, що це додавання напевно не буде зайвим.

– Тому, – казав вiн далi, – я дуже шаную пана кардинала i схиляюся перед його дiяннями… Тож краще для мене, коли ви, як ви про це самi щойно сказали, вiдвертi зi мною – отже, ви робите менi честь, оцiнивши подiбнiсть наших поглядiв.

Але якщо у вас виникли якiсь пiдозри щодо мене – що, втiм, цiлком природно, – тодi я вiдчуваю, що завдаю собi непоправноi шкоди, кажучи правду. Нехай i так. Але через це ви не станете менше поважати мене, а цю повагу я цiную найбiльше у свiтi.

Де Тревiль був украй здивований. Стiльки проникливостi, стiльки щиростi, зрештою, вiдчув вiн у словах д’Артаньяна, якi, проте, не розвiяли остаточно сумнiвiв. Що бiльшою була перевага цього юнака над iншими його ровесниками, то бiльше треба було остерiгатися його, якщо де Тревiль помилявся в ньому.

Хоч би як там воно було, але вiн мiцно потис д’Артаньяновi руку i сказав:

– Ви чесний юнак, але зараз я можу зробити для вас тiльки те, про що я вже вам сказав. Дверi мого будинку завжди будуть для вас вiдчиненi. Згодом, маючи можливiсть бачити мене будь-коли, а отже, i маючи змогу скористатися слушним моментом, ви, можливо, дiстанете те, чого так прагнете.

– Ви хочете сказати, добродiю, – мовив д’Артаньян, – що ви чекаете, щоб я виявився гiдний цiеi честi.

То що ж, – додав вiн з тiею невимушенiстю, що так властива гасконцям, – мушу запевнити вас, що чекати вам доведеться недовго.

І вже збираючись вийти, вiн уклонився з виглядом людини, яка вважае, що з рештою вона впораеться сама.

– Та заждiть же, – сказав де Тревiль, зупиняючи його. – Я обiцяв вам листа до начальника академii. Чи ви, мiй юний друже, надто гордi, щоб узяти його?

– Нi, добродiю, – заперечив д’Артаньян.