Пригоди Олівера Твіста

Але бiля нього не було нiкого, окрiм староi убогоi богадiлки (та й та була напiдпитку, бо не в мiру хильнула пива) i парафiяльного лiкаря, що виконував такi обов’язки за гуртовою угодою з парафiею; отже, Олiвер i природа боролися сам на сам; поборсавшись ще кiлька хвиль, новонароджений нарештi зiтхнув, чхнув i сповiстив мешканцям притулку, що новий тягар упав на плечi парафii, таким голосним криком, на який могло бути здатне лише немовлятко чоловiчоi статi, що бiльше як три з чвертю хвилини не мало такого корисного приладу, як голос.

Тiльки-но подав Олiвер цей перший доказ справноi дiяльностi своiх легенiв, як латана ковдра, недбало перекинута через лiжко, заворушилась; блiде обличчя молодоi жiнки ледве-ледве пiдвелося з подушки, i знеможений голос насилу вимовив: «Дайте менi глянути на дитину й умерти».

Лiкар сидiв, обернувшись лицем до камiна, i то тер, то наставляв до вогню своi руки. Коли молода жiнка заговорила, вiн пiдвiвся i, ставши у головах ii лiжка, промовив значно теплiше, нiж того, здавалося, можна було вiд нього сподiватися:

– Таке, вам ще рано говорити за смерть.

– Звiсно рано, – додала й доглядачка, похапцем засовуючи собi в кишеню зелену скляну пляшку, яку вона допiру з видимою насолодою в кутку до рота притуляла. – Хай вона, сердега, проживе стiльки, як я, й приведе тринадцятеро дiтлахiв i всi вони iй помруть – тiльки-но двiйко лишиться та й тi сидiтимуть, як i моi, з матiр’ю в богадiльнi, тодi вона iншоi заспiвае… Самi подумайте, що значить бути матiр’ю i пестити отаку любу свою власну крихiтку!

Але, очевидно, ця вiдрадна перспектива матернiх радощiв не справила належного враження; хвора похитала головою i простягла руку до дитини.

Лiкар поклав немовлятко в ii обiйми; вона палко притиснула своi побiлiлi губи до чола свого сина, провела руками по обличчю, кинула дикий погляд навколо, здригнулася, впала горiлиць на подушку – i вмерла. Лiкар з доглядачкою кинулись розтирати iй груди, руки й скронi, але кров ii вже навiки спинилася. Їй говорили про надiю й вiдраду, але це все було тепер для неi надто недосяжне.

– Кiнець, мiсiс Тiнгоммi! – промовив нарештi лiкар.

– Ох-ох-ох! Кiнець бiдолашнiй, – сказала богадiлка, приймаючи з подушки корок вiд пляшки, що був вискочив ненароком, коли вона нахилилася до немовлятка. – Така вже ii доля безталанна!

– Тiльки ж не посилайте по мене, бабо, як дитина почне галасувати, – сказав лiкар, замислено натягаючи рукавицi. – З нею ще буде, очевидно, чимало мороки.