Пригоди Олівера Твіста

Мiстер Бембль ступав широкими кроками; малий Олiвер, мiцно вчепившись пальцями в його оздоблений золотим брузументом закавраш, пiдтюпцем поспiшав за ним, питаючи наприкiнцi кожноi чвертi милi «чи ще далеко?». Мiстер Бембль на це тiльки суворо огризався, бо тимчасова лагода, що з’являеться в деяких людей пiд впливом джину, вже тим часом вивiтрилася з нього, i вiн був тепер знову тiльки офiцiйним парафiяльним службовцем.

Не пробув Олiвер i чвертi години в стiнах притулку i не встиг вiн упорати другого шматка хлiба, коли мiстер Бембль повернувся i сказав йому, що нинi вiдбуваеться засiдання Ради i що Рада кличе його перед своi очi[1 - Гра слiв: board – рада, а також стiл, за яким вiдбуваеться засiдання.

]. Не уявляючи гаразд, що воно за штука ця Рада, Олiвер занепокоiвся й не знав: плакати йому чи смiятись? Та втiм, нiколи було й мiркувати: мiстер Бембль почастував його раз цiпком по головi (щоб вернути до пам’ятi) i раз по спинi (щоб пiдiгнати) й повiв його за собою; вони ввiйшли до чисто вибiленоi кiмнати; посерединi навкруг столу засiдав з десяток гладких джентльменiв, а на чолi iх у великому, трохи вищому за iншi, крiслi сидiв найтовстiший пан з дуже круглим червоним обличчям.

– Уклонися Радi, – сказав Бембль. Олiвер похапцем змахнув сльозу, що набiгла йому на очi, але, не бачачи перед собою нiчого, крiм звичайного стола, на щастя збагнув уклонитися йому.

– Як тебе звати, хлопче? – промовив джентльмен, що сидiв у високому крiслi.

Така сила чужих панiв нагнала на Олiвера страх: вiн затремтiв, як той осиковий листок; а до того ще й сторож дав йому доброго потиличника, – i вiн заплакав. З цих двох причин вiн вiдповiв на запитання дуже стиха й невиразно, чим викликав у одного з панiв, джентльмена в бiлому жилетi, зауваження, що вiн дурень; це одразу пiднесло Олiверiв дух, i вiн почув себе як слiд.

– Хлопче, – озвався до нього пан у високому крiслi, – слухай-но сюди.

Я сподiваюся, тобi вiдомо, що ти сирота?

– Що це значить, сер? – спитав бiдний Олiвер.

– Цей хлопець справдi дурень, я так одразу й сказав, – ще раз констатував пан у бiлому жилетi.

– Тс! – спинив його джентльмен, що був говорив перший. – Ти знаеш, що в тебе нема нi батька, нi матерi i що тебе зростила парафiя?

– Так, сер, – одказав Олiвер, гiрко хлипаючи.

– Чому ти плачеш? – спитав пан у бiлому жилетi.