Пригоди Олівера Твіста

– Це зробив я, – озвався якийсь грубезний дебелий мугир, виступаючи наперед, – це я його стукнув по щелепах, це я його спiймав, сер.

Вiн зняв капелюха i вищирив зуби, очевидно сподiваючись дiстати нагороду за своi труди праведнi; але старий джентльмен вiдвернувся вiд нього з огидою i боязко озирнувся навколо, немовби й сам найрадше накивав би п’ятами: може, вiн був би так i зробив i тим, може, викликав би нову гонитву, але саме на цей мент полiсмен (що зазвичай з’являеться останнiм у таких трапунках) протиснувся вже через юрбу.

– Чуеш, пiдводься! – гукнув полiсмен i схопив Олiвера за комiр.

– Це не я, сер. Це не я, це не я! – скрикнув той, сплескуючи з одчаем руками. – Це двое iнших хлопцiв, вони мають десь бути тут поблизу, ось тут зовсiм близько.

– Так вони тебе тут i чекатимуть, – одказав полiсмен. Вiн сказав це з iронiею, але мiж iншим мав несвiдомо рацiю: Чарлi з Пронозою давно вже дременули в перший бiчний заулок.

– Ну, вставай!

– Тiльки не бийте його! – попрохав старий джентльмен.

– Звiсно, не буду, – одказав полiсмен, струсонувши Олiвера на доказ своiх слiв так, що тому аж курточка на спинi луснула. – Знаю я тебе! Ну-ну! Та чи встанеш ти нарештi, чортове насiння!

Олiвер на превелику силу ледве-ледве пiдвiвся на ноги. Полiсменова рука знову схопила його за комiр i швидко потягла його за собою. Старий пан пiшов поруч; тi, хто мав час додивитися до кiнця цiкаву пригоду, виступали попереду й озиралися час од часу на Олiвера, а вуличнi хлопцi бiгли збоку й радiсно репетували й гомонiли.

Роздiл XI

Кiлька слiв про мирового суддю мiстера Фанга i про те, як вiн судив по правдi й за законом

Злочин було скоено в межах i навiть зовсiм недалечко вiд одного славетного столичного полiцейського району. На превеликий жаль юрби, iй довго проводжати Олiвера не довелося; поминувши двi-три вулицi та майдан на ймення Муттон-Хiл, хлопчика повели через низькi заднi ворота брудного, вимощеного камiнням подвiр’я до Храму Швидкого Правосуддя й Розправи.

– Що там у вас таке? – байдуже спитав вiн.

– Малий кишенник, – вiдповiв полiсмен.

– Це вас обкрадено, сер? – звернувся тюремник до старого джентльмена.

– Так, мене, – вiдповiв той, – але я не цiлком певен, що саме цей хлопець украв мою носову хустку… Я – я… волiв би взагалi залишити цю справу.