Божественна комедія

109 А хтось iз скутих холодом i тьмою

Гукнув: «Хiба ви, душi, злi такi,

Що вас послали до низького звою!

112 Ви тягарi знiмiть з очей важкi,

І погляд знов нехай сльозою присне,

Поки не вернуть холоди бридкi».

115 І мовив я: «Тобi зроблю корисне,

Скажи ж, хто ти, i хай тягар вериг

Із криги, як збрешу, мене притисне».

118 І вiн сказав: «Я брат той Альберiг,

Що злi плоди в саду ростив, упертий,

Й ужинок мае фiнiкiв – не фiг».

121 «О! – з подивом гукнув я. – То вже вмер ти?»

І вiн: «Та не обходить це мене,

Чи дано тiлу час життя чи смертi!

124 Одне лиш дiло тут нам i ясне,

Що душi падають до Толомеi

Ранiш, як нитку Атропос утне.

127 Щоб ти охочiш з ямини моеi

Знiмав цю непрозору пелену,

Знай, що душа як зрадить, то до неi

130 Як i зi мною стало, в мить одну

У тiло входить бiс в лихiй погрозi,

Душа ж викочуеться в глибину,

133 В криницю, не спинившись на порозi.

Тут не вважають мертвим i того,

Можливо, хто заклякнув на морозi.

136 Коли з землi ти, мусиш знать його:

Це Бранка д’Ор’я; хто iз нас не знае

Цього сусiду з давнини свого!»

139 «Боюсь, – сказав я, – правди тут немае:

Цей Бранка д’Ор’я зовсiм ще не вмер.

Вiн iсть, i п’е, i спить, i вбрання мае».

142 І вiн: «До Ляхолапових озер

Туди, нагору, ще тодi не вийшов

Мiкеле Дзанка, де сидить тепер.

145 З близьким я родичем мiсця полишив,

Де вiддавались радощам стiльком,

І вже надiями себе не тiшив.

148 Тепер мерщiй звiльняй мiй зiр цiлком!»

Йому ж орбiти я не зчистив очнi:

З ним найшляхетнiш – стати селюком.

151 О генуезцi, розуми порочнi,

Чого ще на собi вас держить свiт?

Чому не пожирае вас, збиточнi?

154 Я з тим, хто сто пройшов решiт i сит

В Романьi, бачив одного, в якого

Душа давно вморожена в Коцiт,

157 А тiло на землi вдае живого.

ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА

1 «Грядут хоругви к нам владики Ада»

Все ближче; подивись лишень на знак, —

Сказав учитель, – де його громада».

4 І як, коли б у хмарах день побляк

Чи вiдiйшов би з нашоi пiвкулi,

Ледь бачимо здаля верткий вiтряк, —

7 Побачив я будову в свистi й гулi

Й сховавсь од вiтру за вождя в iмлi,

Немов у найнадiйнiшiй притулi.

10 Люд грiшний в неймовiрному числi —

Аж лячно в римах це вiддать словами, —

В льоду стирчав соломинками в склi.

13 Хто лежачи, хто випроставшись прямо,

А хто сторчком, ногами догори,

Або упершись в макiвку п’ятами.