Дякую тобі

Його риси обличчя змiнюються, стають м’якiшi. Я обiймаю його.– Ти ж знаеш пап, я поруч! І я люблю тебе!

– Добре доню, ти права. Вибач! – вiн зникае.

Пiднявши все з пiдлоги, перемивши посуд та дещо прибравшись у хатi, я швидко роблю яечню, варю каву а ще беру цигарку, точнiше три. Це татовi, не знаю для чого вони менi але хочеться мати при собi. Хватаю свою каву та йду до кiмнати одягатись. Швидко розчiсую волосся, роблю продiл по серединi а пасма що падали в очi заколюю по бокам, мов крильця янгола. Як завжди довжина волосся завилась локонами.

Одягаю бiлу блузку, джинсовi шорти та бiлi кеди. Закидаю рюкзак за плече i вилiтаю до холу.

– Бувай, я в школу! – на ходу кричу я татовi та виплигую за параднi дверi i ледве не падаю.– Ти чого тут? – здивовано я запитую Алекса, що стоiть на нашому подвiр’i.

– Ахах, ти куди летiла? Бiжиш так до школи бо за мною сумувала? – я стукаю його легенько в плече.

– Нi звiсно, хвилювалась щоб у рiднiй школi не почались уроки життя без моеi участi. Люблю коли Петро Васильович плюеться розповiдаючи про своi шкiльнi роки i про те як вiн був ботаном! – Алекс посмiхаеться.

– Ходiмо! – промовляе вiн беручи мене за руку i майже тягнучи до машини.

– Нi я своiм транспортом! Я..я…

– Що ти? Я на машинi а ти великом. Розумiеш, я в твою корзину не помiщусь! Ну ж, не ламайся. Поiхали!

– Але ж тодi, нас всi побачать разом! – промовила я нiби про себе, в тишу. В грудях закипiло почуття тривоги. Вiн пiдходить ближче, нiжно проводить однiею рукою по щоцi, а iншою пiдiймае мiй пiдбородок.

Я дивлюсь йому прямо у вiчi, його погляд такий спокiйний як i завжди, повний самоконтролю.

– Персик мiй! – з ослiплюючою посмiшкою мовить вiн.– Ти хвилюешся, що я зруйную твою бездоганну репутацiю?

– Що, що – персик? …Нi. Я не знаю. Якщо ми приiдемо разом до школи, то це означатиме що у нас вiдносини i ми, ну, пара.

– А ми i е пара! Ти моя. І я хочу щоб кожен гавнюк це знав. Я знаю там парочку хлопцiв що давно мають око на тебе, але тепер нехай дивляться та давляться слиною.

Кусають себе за локтi що не наважились пiдiйти. Зрозумiла? Моя i лише моя! – вiн цiлуе мене в лоб та даруе мiцнi обiйми.

– Цiкаво а кому ж я подобаюсь? – з пiдтекстом в голосi задаю питання маючи надiю що Алекс видасть iменна.

– Ти нiколи цього не дiзнаешся! Навiть не думай!

– Ну що ж! Нехай тодi i всi дiвчата знають, що ти мiй. І нехай не здумають кидатись слиною, тому що iм буде непереливки. – його посмiшка розтяглась ширше.