Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців

: Stеphane Courtois, «Le “Rapport secret” de Khrouchtchev: la fracture du syst?me communiste», Communisme, № 88–89, 2006, pp. 47–60, ici p. 50.]. Судячи зi стенографiчного звiту, це жахливе зiзнання було зустрiнуте «смiхом i пожвавленням у залi»! Дуже показова реакцiя тоталiтарного менталiтету й свiдчення абсолютного цинiзму всього цього радянського керiвництва. Можна навiть припустити, що цей смiх був спричинений тим, що кожний знав про роль Хрущова у терорi проти Украiни. На кожного цинiка знайдуться ще бiльшi цинiки.

Насправдi «Секретна доповiдь» була лише операцiею радянського керiвництва, щоб нав’язати всiй комунiстичнiй системi – i тим самим свiтовiй громадськостi – свою власну амнiстiю i викреслити з пам’ятi комунiстичнi злочини. З цiеi причини великий украiнський голод 1932–1933 рр. був абсолютно забороненою темою в СРСР i в iнших компартiях i сплив на поверхню як один зi страшних злочинiв сталiнського режиму тiльки зовсiм нещодавно, завдяки вiдкриттю архiвiв та появi численних свiдчень.

У цьому контекстi книжка Анни-Марii та Пилипа Наум’якiв набувае всього свого смислу й масштабностi. Хiба ж не дивовижно, що двое молодих французiв украiнського походження за батьком, на перший погляд цiлком далекi вiд цiеi iсторii, вiднаходять потроху свое корiння, яке занурюе iх у страшну трагедiю, в якiй втратила життя майже вся iхня родина? Саме iхне iснування навiть постае чимсь надзвичайним, коли з iхньоi розповiдi бачиш шлях iхнього батька, якому пощастило 1945 року вирватися з пазурiв ведмедя.

Цiею працею високо особистого характеру вони започатковують самобутнiй пiдхiд, що поеднуе в собi роботу iсторика, родинну пам’ять i пам’ять колективну. Звернення до праць, опублiкованих у Францii про украiнський голод, нагадуе, що тiльки свiдомi слiпцi могли не бачити трагедiю.

Але особиста розповiдь пiдкреслюе, якою мiрою атмосфера заперечення, створена потужною комунiстичною пропагандою давила на тих, хто прагнув правди.

Не менш дивовижними виглядають i обставини, за яких я познайомився з Пилипом Наум’яком, навiть не зустрiчавшись iз ним самим. Одного листопадового дня 2007 року мiй старий iрландський друг повертався з Парижа, куди приiжджав на мое 60-рiччя, до себе додому в глибинку Бретанi. В його поiздi разом iз ним у купе iхали батько i син Наум’яки. Заiнтригований iхньою незвичною для нього мовою – украiнською – вiн завiв з ними довгу розмову.