Вечір з кіно ІІ. Путівник по світу кіно

Йому притаманнi особливо гострий погляд на свiтське життя, критичне ставлення до обивательства, публiчна десакралiзацiя iнтимного життя, вiдважнiсть у психологiчних експериментах, часто за межами дозволеного. Через це бiографiя режисера – постiйна втеча вiд переслiдувачiв, яка розпочалася з щасливого порятунку з варшавського гетто, а продовжилася втечею зi Сполучених Штатiв вiд сексуальних звинувачень у Європу, де ще до сьогоднi йому доводиться змiнювати краiни з м’якшим правосуддям, а на свiй захист збирати пiдписи провiдних режисерiв свiту.

Але це таке – плiтки про особисте. Переконаний, що колись про його життя писатимуть книги й знiматимуть фiльми. Поки ж що вiн сам у своi вiсiмдесят з гаком Поланський продовжуе дарувати прекраснi фiльми, ставлячи iх у Європi.

«Венера в хутрi» стала продовженням лiнii камерних, «театральних» або ж «розмовних» фiльмiв, якi режисер розпочав блискучою комедiйною «Рiзаниною», бенефiсi акторського квартету на чолi з Кейт Вiнслет. Цього разу у фiльмi лише двi дiйовi особи, яких грають Емануель Санье (у життi – третя дружина режисера) та Матье Амальрiк (у життi майже двiйник молодого Поланського).

І це прекрасний дует! Неймовiрноi сили акторська гра, з усiма можливими вiдтiнками та перевтiленнями.

Поланський умiе талановито пiдтримувати драматичну напругу у своiх фiльмах. І не залежить, чи фiльм мае гостру сценарну iнтригу, сягаючи часом трилеру, чи дiя просто вiдбуваеться в майже театральних декорацiях й обмежуеться лише дiалогами, ефект, як правило, один – цiлковитий магнетизм екрану, неможливiсть вiдiрватися, перевести подих, а згодом – тривалi емоцii та пiслясмак.

Фiльм «Венера в хутрi» однiею ногою стоiть у свiтi мистецтва, лiтератури й театру, а iншою – у свiтi реальностi з його еротичною чуттевiстю та iронiею. Тому цей фiльм попри тематичну наповненiсть мотивами спокуси, влади та сексу, зовсiм позбавлений вульгарностi. Недаремно жанрово фiльм навiть означуеться як комедiя.

Хоча зрозумiло, що все значно серйознiше.

І Поланський смiливо виходить за стiни театральних декорацiй та вiдомоi усiм пiкантноi iсторii, атакуючи нас новими iдеями та нерозв’язаними запитаннями, когерентними до людини двадцять першого сторiччя. Здаеться, що слiдом за акторами та режисером ми всi готовi скинути свою звичну суспiльну «шкiру» i одягнутися в iншу або ж залишитися в тiй, що ближче до тiла, до правди…

І звичайно, що в центрi фiльму, як i належить – Жiнка.