Весела наука

Я втiшений, що – в справi цiй мастак —

Чимало ще я зможу написати!

А що у тих писаннях сенсу брак…

Хiба читае хто моi трактати?

60

Вищi люди

Цей сходить ввись – його хвалiмо!

Та iнший сходить з височин!

Вiд наших вихвалянь вiн вiльний,

З вишнiх вiн чистин!

61

Говорить скептик

Життя напiв спливло,

Збiгае час, душа твоя тремтить!

Заблукана давно

Шукае – не знайде; вагання мить?

Життя напiв спливло:

Облуда, бiль – годинами щемить!

Нащо тобi воно?

Причин причину мушу я знайти!

62

Оце чоловiк

Так! Звiдки я, менi вiдомо!

Я ненаситний, наче пломiнь

Я сяйвом спалюю себе;

Єдино свiтло осягаю,

А присок – все, що я лишаю:

Я пломiнь, що зiйшов з небес.

63

Зоряна мораль

Твiй шлях орбiти обiйма,

То що тобi всесвiтня тьма!

Крiзь час i простiр радо плинь!

Юдоль чужу тобi – вiдринь!

Свiти вiддаленим свiтам:

Тобi переступ спiвчуття,

Й одна чеснота: чистота!

Книга перша

1

Вчителi – про мету iснування.

Хоч прихильним, а хоч злим оком дивлюсь я на людей, я завжди бачу iх – усiх разом i кожного окремо – зосередженими на одному завданнi: вони роблять те, що стосуеться збереження людського роду. І, звичайно ж, не з любовi до цього роду, а тiльки тому, що немае в них нiчого не давнiшого, потужнiшого, невблаганнiшого, непереборнiшого за цей iнстинкт – бо вiн е сутнiстю нашого роду й племенi. Хоча ми, через свою звичну короткозорiсть, охоче беремося до розрiзнення ближнiх своiх на корисних i шкiдливих, добрих i поганих, по тривалiших роздумах i зваживши на масштаби справи, ми втрачаемо впевненiсть у доречности такого ретельного розподiлу i, зрештою, полишаемо його. Навiть найшкiдливiша людина може виявитися найбiльш корисною з точки зору збереження виду, оскiльки вона плекае у собi – чи, завдяки своiм дiям, в iнших – iмпульси, без яких людство давно б зледащiло i занепало. Ненависть, зловтiха, хижiсть, властолюбство i решта того, що називають злом, належить до дивовижноi економiки збереження виду – безперечно, вкрай дорогоi, марнотратноi i, в цiлому, доволi безглуздоi економiки, що, однак, досi переконливо виправдала себе у збереженнi нашого виду. Я, зрештою, не знаю, чи здатний ти, мiй любий товаришу, мiй ближнiй, жити на шкоду роду людському, тобто «нерозумно» й «погано»: те, що могло завдати шкоди виду, ймовiрно, вимерло впродовж тисячолiть i тепер е однiею з речей, недоступних навiть Боговi.