Філософія грошей

Безумовно, це узгодження в якостi не може бути навiть занадто загальним; наприклад, красу архiтектури не можна прирiвнювати або ж не прирiвнювати до краси людини, хоча в обох них мае мiсце едина якiсть «краса», а лише спецiальнi архiтектурнi або ж спецiальнi людськi красоти дають в результатi можливiсть для порiвняння мiж собою. Якщо ж при цiлковитому браку будь-якоi спiльноi властивостi порiвняннiсть прагнуть убачати у тiй реакцii, яка пов’язуе суб’екта, що вiдчувае, iз предметами; якщо краса будiвлi й краса людини мають бути порiвнюванi за мiрою розради, яку ми вiдчуваемо при спостереженнi однiеi й iншоi, то i тут, при позiрнiй вiдмiнностi, висловлювалася б якась однаковiсть якостей.

Адже однаковiсть впливу, що проступае в тому самому суб’ектi, безпосередньо означае однаковiсть об’ектiв у тому вiдношеннi, про яке тут iдеться. Два зовсiм рiзних явища, що викликають однакову радiсть в тому самому суб’ектi, при усiй своiй вiдмiнностi мають певну однаковiсть сили або стосунку до того суб’екта, – немов порив вiтру i людська рука, коли обидвi вони ламають гiлку дерева, при всiй непорiвнянностi iхнiх якостей все-таки виявляють однаковiсть енергii. Хай би як несхожими одне на одне були матерiал для грошей i все те, вартiсть чого вимiрюють за його допомогою, однак вони мають узгоджуватися в тому пунктi, що обидва мають вартiсть; i навiть якщо вартiсть узагалi е нiчим iншим, як суб’ективним вiдчуванням, яким ми вiдповiдаемо на враження речей, то принаймнi та якiсть (хоча вона й не може бути iзольована), через яку вони взагалi так би мовити впливають на людське чуття вартостi, у них обох мусить бути тiею самою. Тож у силу того факту, що воно порiвнюеться з вартостями, тобто, вступае в кiлькiсне рiвняння з ними, грошi не мають бути позбавленi вартiсноi якостi.

Цьому рядовi мiркувань я протиставляю iнший, що дае вiдмiнний результат. Звiсно, у вищезгаданому прикладi ми можемо порiвнювати силу вiтру, що ламае гiлку дерева, iз силою руки, що робить те саме, лише остiльки, оскiльки ця сила якiсно однакова у них обох.

Однак силу вiтру ми можемо вимiряти i за товщиною гiлки, яку вiн зламав. Щоправда, зламана гiлка сама по собi i для себе ще не виражае кiлькостi енергii вiтру так, як ii може виражати зусилля руки; але спiввiдношення сил мiж двома поривами вiтру i, отже, вiдносну силу окремого пориву, мабуть, можна вимiряти за тим, що один розтрощив гiлку, а iнший ще не змiг ii пошкодити. І цiлком вирiшальним здаеться менi наступний приклад.