Філософія грошей

Вже звiдси насамперед випливае загальна кореляцiя мiж тим, що називають (звiсно, у справедливо критикований спосiб) вартiстю рiдкiсностi [Seltenheitswert] i тим, що називають мiновою вартiстю. Проте тут цей зв’язок вагомiший у протилежному напрямi. Я вже наголошував, що мiзернiсть товарiв навряд чи мала б за наслiдок iх оцiнку, якби вона не пiдлягала модифiкацii з нашого боку. Такою вона е якраз у подвiйний спосiб: або через вiддачу робочоi сили, яка об’ективно збiльшуе запас товарiв, або через вiддачу об’ектiв, якими вже володiють, i ця друга у виглядi змiни посiдача усувае рiдкiснiсть вiдповiдного найбiльш бажаного об’екта для суб’екта.

Таким чином, спочатку можна, либонь, сказати, що мiзернiсть товарiв порiвняно зi спрямованими на них бажаннями об’ективно зумовлюе обмiн, але обмiн зi свого боку тiльки й перетворюе рiдкiснiсть на момент вартостi. Помилкою в багатьох теорiях вартостi е те, що вони, за передумови даностi придатностi й рiдкiсностi, економiчну вартiсть, тобто мiновий процес встановлюють як щось самозрозумiле, як поняттево необхiдний наслiдок тих засновкiв. Однак у цьому вони в жодному разi не правi. Якби, скажiмо, поряд iз тими припущеннями перебувало аскетичне зречення, або якби вони спонукали тiльки до боротьби чи пограбування – що досить часто i мае мiсце, – то не виникло б жодноi економiчноi вартостi i жодного економiчного життя.

Етнологiя повiдомляе нам про дивнi довiльностi, коливання, невiдповiдностi понять вартостi в примiтивних культурах, щойно на порядку денному стоiть щось бiльше за найнагальнiшi щоденнi природнi потреби.

Звiсно, немае жодного сумнiву, що це вiдбуваеться внаслiдок – у крайньому разi у взаемодii з – iншого явища: неприязнi примiтивноi людини до обмiну. Чимало пiдстав важили для неi. Якщо тiй людинi бракуе об’ективного i загального масштабу вартостi, вона постiйно мусить побоюватися бути ошуканою в обмiнi; якщо продукт працi завжди виготовлений нею самою i для неi самоi, вона тим самим вiдчужуе якусь частину своеi особистостi i дае злим силам владу над собою. Можливо, неприязнь природноi людини до працi походить iз того самого джерела. Тут також iй бракуе надiйного масштабу для обмiну мiж зусиллям i результатом, вона теж побоюеться бути ошуканою природою, чия об’ективнiсть постае перед людиною непередбачуваною i лякливою, поки у випробуваному i впорядкованому обмiнi з природою вона не встановила дистанцii i щодо своеi власноi поведiнки та категорii об’ективностi.